Промова Святішого Отця
Панама, 26.01.2019 р. Б
Дорога молоде, добрий вечір!
Ми бачили цю гарну виставу про Дерево Життя, яка показує нам як життя, дане нам Ісусом, є розповіддю про любов, розповіддю про життя, яке хоче з’єднатися з нашим життям і запустити коріння у землі кожного з нас.
Це життя не є спасінням, підвішеним «у хмарі», яке чекає на завантаження, ані новою «аплікацією», яку слід відкрити чи тренуванням розуму, що є витвором технік особистого розвитку. Не є «туторіалом», за допомогою якого можна навчитися останніх новинок.
Спасіння, яке дає нам Бог, є запрошенням до участі в історії любові, яка переплітається з нашою історією; яка живе і хоче зродитися серед нас, щоб ми могли приносити плоди там, де ми є, такими, якими ми є і з тими, з ким ми є. Там Бог приходить садити і розмістити себе; це Він першим каже «так» нашому життю, нашій історії і хоче, щоб також ми сказали «так» разом з Ним.
Так Він здивував Марію і запросив Її до участі в цій історії любові. Без сумніву, молода дівчина з Назарету не була в тогочасних «соцмережах», не була «впливовою», ані не хотячи цього, ані не шукаючи, сталася жінкою, яка мала найбільший вплив на історію.
Марія – впливова особа Бога. За допомогою кількох слів вона вміла сказати «так» і довіритися любові і обіцянкам Бога, єдиній силі здатній вчинити все новим.
Завжди привертає увагу сила «так» цієї молодої жінки, цього «хай мені станеться», яке вона сказала ангелові. Це було щось інше, аніж пасивне чи байдуже прийняття, чи якесь таке «так», немов би кажучи «добре, побачимо, що станеться». Це було щось значно більше, щось інше. Це було «так» осіб, які хочуть заангажуватися і прийняти ризик, які хочуть все поставити на одну шальку, без жодних інших гарантій, окрім певності, що вони виконують обітницю. Без сумніву вона мала важку місію, але труднощі не були причиною, щоб сказати «ні».
Напевно появилися ускладнення, але не ті ускладнення, які появляються, коли нас паралізує боягузтво з приводу браку ясності і безпеки. «Так» і прагнення служити були сильнішими, аніж сумніви і труднощі.
Сьогодні ввечері ми чуємо також, як «так» Марії звучить відлунням від покоління до покоління. Багато молодих людей, за прикладом Марії приймає ризик і ставить все на одну шальку терезів, керуючись обіцянкою. Дякую, Еріко і Роджеліо, за дане вами свідчення. Ви поділилися своїми страхами, труднощами і всіма загрозами, з якими борикалися, очікуючи на народження вашої дочки Інес. У певний момент ви сказали: «Нас, батьків, з різних причин багато коштує прийняття народження дитини з якою-небудь хворобою чи неповносправністю» – це правдиво і зрозуміло. Але дивовижно було, коли ви додали: «Коли народилася наша донька, ми вирішили любити її всім серцем».
\До моменту, коли вона народилася, перед обличчям усіх новин і нових труднощів, ви прийняли рішення і сказали, як Марія «нехай нам станеться», ви вирішили її полюбити. Щодо життя вашої крихкої, беззахисної і потребуючої доньки, відповідь звучала «так» і ось ми маємо Інес. Ви вірили, що світ є не тільки для сильних!
Сказати Богу «так» – це відвага прийняти життя таким, яким воно є, разом з цілою його крихкістю і малістю, а часто навіть зі всіма його суперечливостями і браком сенсу, з тією самою любов’ю, про яку нам розказали Еріко і Роджеліо. Воно означає прийняття нашої батьківщини, наших сімей, наших друзів, таких, якими вони є, також з їхніми слабостями і дріб’язковістю. Прийняття життя має місце також, коли ми приймаємо те все, що не є досконале, чисте чи профільтроване, але тим не менш є варте любові. Чи хтось через те, що є неповносправним або вразливим, не є гідним любові? Так чинив Ісус: пригорнув прокаженого, сліпого і паралітика, обійняв фарисея і грішника. Обійняв розбійника на хресті, а навіть пробачив тим, які Його розпинали.
Чому? Бо тільки те, що любиш може бути спасенне. Тільки те, що обіймаєш, може бути перетворене. Любов Бога є більшою, аніж всі наші суперечливості, крихкість і малість, але якраз через наші суперечливості, крихкість і дріб’язковість Він хоче написати цю історію любові. Він пригорнув блудного сина, обійняв Петра після його відречення, і завжди обіймає нас після наших падінь, допомагаючи нам піднятись і стати на ноги. Бо справжнє падіння, яке може зруйнувати нам життя, полягає у тому, щоб залишитися на землі і не дозволити собі допомогти.
Як важко часом зрозуміти любов Бога! Але яким великим даром є свідомість, що ми маємо Отця, який обіймає нас незалежно від всіх наших недосконалостей!
Перший крок полягає в тому, щоб не боятися приймати життя таким, яким воно є, обійняти життя!
Дякую, Альфредо, за твоє свідчення і відвагу, що ти поділився ним з нами всіма. Я був вражений, коли ти сказав: «Я почав працювати на будові аж до закінчення цього проекту. Без працевлаштування речі набули іншого кольору: без школи, без заняття і без роботи». Я підсумовую це чотирма словами «без», через які наше життя не має коріння і висихає: без роботи, без освіти, без спільноти і без сім’ї.
Неможливо, щоб хтось розвинувся, якщо не має сильних коренів, які допомагають, щоб міцно стати на ногах і триматися землі. Легко «літати», коли нема нічого, чого можна було б вхопитися. Це питання, яке ми, старші, маємо собі задати, що більше – це питання, яке ви повинні собі задати, а ми маємо обов’язок, щоб вам відповісти: яке коріння ми вам даємо, який даємо вам фундамент, щоб ви будували себе як особи? Як легко критикувати молодих осіб і марнувати час на нарікання, коли ми позбавляємо їх шансів на працю, освіту і будування спільноти, яких можна вхопитися і мріяти про майбутнє. Без освіти важко мріяти про майбутнє; без праці дуже важко мріяти про майбутнє; без сім’ї і спільноти майже неможливо мріяти про майбутнє. Мріяти про майбутнє означає вчитися відповідати не лише на питання чому я живу, але також для кого я живу, а також для кого варто присвятити своє життя.
Як сказав нам Альфредо, коли хтось виключає себе і залишається без роботи, без освіти, без спільноти і без сім’ї, то на кінець дня відчуває пустку, і вкінці ми заповнюємо цей пробіл чим-небудь. Бо не знаємо вже для кого жити, змагатися і любити.
Я пам’ятаю, що коли певного разу, коли я говорив з кількома молодими особами, хтось мене запитав: «Отче, чому сьогодні багато молодих осіб не питає, чи є Бог, або ж їм важко в Нього повірити і вони уникають заангажування у життя?». Я відповів: «А ви, що про це думаєте?». Серед відповідей, які появилися у розмові, я пам’ятаю одну, яка зворушила моє серце і має зв’язок з досвідом, яким поділився Альфредо: «Просто багато з них відчуває, що вони поступово перестали існувати для інших, часто вони почуваються невидимими». Це культура відкинення і браку зацікавленості. Я не кажу, що всі, але багато відчувають, що вони не мають багато, або ж нічого, щоб віддати, бо не мають реальних просторів, виходячи з яких можна було б відчути себе покликаними. Як вони подумають, що Бог є, якщо вони віддавна перестати існувати для своїх братів?
Ми добре знаємо, що недостатньо бути під’єднаним впродовж усього дня до інтернету, щоб почуватися визнаним і любленим. Відчуття визнання і запрошення до чогось – це більше, аніж бути «в мережі». Воно означає віднайти простори, в яких з вашими руками, серцем і головою ви зможете відчути себе частиною більшої спільноти, яка вас потребує і якої ви також потребуєте.
Це дуже добре розуміли святі. Наприклад, я думаю про отця Боско, який не пішов шукати молоді в якомусь далекому чи особливому місці, але навчився бачити все те, що сталося у місті очима Бога і тому на нього справили велике враження сотні дітей і молоді, залишених без навчання, без роботи і без помічної долоні спільноти. В цьому самому місті жило багато людей і багато з них критикували цих молодих, але не вміли дивитися на них очима Бога. Отець Боско здійснив це і вмів поставити перший крок: прийняти життя таким, яким воно є. Виходячи з цього, він не боявся здійснити другий крок: створити разом з ними спільноту, сім’ю, в якій, маючи роботу і навчання, вони почувалися любленими. Дати їм корені, яких вони могли б триматися, щоб могти дійти до Неба.
Я думаю про багато місць у нашій Латинській Америці, які популяризують те, що називають великою сім’єю, домом Христа, який, у тому самому дусі Фундації Івана Павла ІІ, про який сказав нам Альфредо, а також багатьох інших осередків, стараються прийняти життя таким, яким воно є, в його цілості і багатовимірності, адже вони знають, що «дерево має ще надію: попри те, що воно було стяте, відростає, а його пагін не всихає» (Іов 14,7).
І завжди можна «відновитися і відростати», коли є якась спільнота, тепло дому, в якому можна запустити коріння, яке забезпечує необхідну довіру і готує серце до відкриття нової перспективи: перспективи улюбленого сина, шуканого, знайденого і відданого на місію. Бог стається присутнім у конкретних обличчях. Сказати «так» цій історії любові – це сказати «так», щоб бути інструментами до будівництва в наших околицях церковних спільнот, здатних вийти на вулиці міста, прийняття і налагодження нових стосунків. Бути «впливовою особою» у XXI столітті означає бути охоронцями коренів, сторожами того всього, що не дає, щоб наше життя було летке і зникло безвісти. Будьте охоронцями всього, що дозволяє нам почуватися частиною одне одних, приналежності до себе навзаєм.
Цього досвідчила Нірмін на Світовому Дні Молоді у Кракові. Вона зустріла живу радісну спільноту, яка вийшла їй на зустріч, дозволила їй відчути себе її частиною і пережити радість зустрічі із Ісусом.
Один святий задумувався колись: «Чи поступ суспільства приведе лише до здобуттів найновішої моделі автомобіля, чи до здобуттів найновішої техніки на ринку? Чи в цьому полягає уся велич людини? Чи не має нічого більше, аніж жити для цих цілей?» (див. San Alberto Hurtado, Meditación de Semana Santa para jóvenes, 1946). Я питаю вас: чи в цьому ваша велич? Чи ви не створені для чогось більшого? Марія це зрозуміла і сказала: «Нехай зі мною станеться!». Еріка і Роджеліо це зрозуміли і сказали: «Нехай з нами станеться!». Альфредо зрозумів і сказав: «Нехай зі мною станеться!». Нірмін зрозуміла і сказала: «Нехай зі мною станеться!». Друзі, я запитую вас: чи ви хочете сказати «так»? Євангеліє вчить нас, що світ не буде кращим, коли буде менше хворих, слабких чи старших осіб, якими треба займатися, а навіть не тоді, коли буде менше грішників, але буде кращим, коли буде більше осіб, які, як ці друзі, є готовими і мають відвагу зродити завтра і повірити в перетворюючу силу Божої любові. Чи ви хочете бути «впливовою особою» у стилі Марії, яка відважилася сказати «нехай зі мною станеться»? Тільки любов чинить нас більш людяними, повнішими, а все решта – це добре, але порожнє плацебо.
За мить ми зустрінемо Ісуса, живого у Євхаристії. Напевно ви матимете багато про що Йому сказати, розповісти про різні ситуації у вашому житті, ваших сім’ях і країнах.
Стаючи перед Ним лицем до лиця, не бійтеся відкрити перед Ним ваше серце, щоб Він відновив вогонь своєї любові, щоб Він пробудив вас до прийняття життя зі всією його крихкістю і дріб’язковістю, але також зі всією його чудовістю і красою. Нехай Він допоможе вам відкрити красу того, що ми живемо.
Не бійтеся сказати Йому, що також і ви хочете взяти участь у Його історії любові у світі, що ви – готові на більше!
Друзі: прошу вас, щоб ви у цій зустрічі лицем до лиця із Ісусом помолилися також за мене, щоб і я не боявся прийняти життя, щоб я беріг корені і казав разом з Марією: «Нехай зі мною станеться по Твоєму слову!».
Переклад Уляни Журавчак
