«Бити дітей — гріх». Отець Роман Демуш про віру, гідність і відповідальність

У нашому суспільстві досі існує хибне уявлення, що фізичне покарання дітей — це форма виховання, і що іноді «так треба». Проте з психологічної та духовної точки зору це не так. Бити дітей — це гріх.

Заступник голови Патріаршої комісії УГКЦ у справах молоді отець Роман Демуш ділився думками про віру, яка не травмує, дітей, насильство та любов у подкасті Юліани Маслак MakeYourself.

Будь-яка форма насильства — це гріх. Будь-яка форма агресії — це гріх, це провина.
— отець Роман Демуш

Цей заклик — не лише до психологічного розуміння стосунків із дитиною, а й до глибокого християнського усвідомлення: насильство — це завжди прояв слабкості, а не сили. Це знак того, що ми не справляємося з власними емоціями, що нам бракує справжнього зв’язку — з дитиною, з ближніми і, насамперед, з Богом.

Коли ми виявляємо будь-яку форму насильства — ми проявляємо свою слабкість. Ми не можемо дати раду зі своїми думками, емоціями, агресією. А агресія — це ознака, що мені бракує чогось дуже важливого: глибоких стосунків із дитиною, з чоловіком або жінкою, і передусім — з Богом.

Віра ніколи не виправдовує побої чи приниження. Церква сьогодні чітко і голосно заявляє про гідність дитини як безумовну цінність, від моменту зачаття до природної смерті.

Церква робить все можливе, щоб показати гідність дитини. Ця гідність — не умовна, не набута, вона — від початку. І це не лише духовна правда, а й людська.

Звичайно, існують складні уривки зі Святого Письма, зокрема зі Старого Завіту, які дехто може наводити як виправдання жорстких методів виховання. Але отець Роман нагадує: ми живемо в Новому Завіті — Завіті Любові, а не страху.

Ми є вільні особи. Ми живемо в Новому Завіті. Христос приніс нам заповідь любові. Для християнина це має бути очевидним: бити слабшого — це неприйнятно. Це суперечить усьому, чому вчить Ісус.

Отець Роман також згадує про один із найглибших євангельських моментів — коли Ісус ставить дитину в центр:

Христос бере дитину, ставить її в центр, саджає на коліна і каже: «Не бороніть дітям приходити до мене, бо таких є Царство Небесне». Це був шок. Це зруйнувало стереотипи тогочасного суспільства. Христос підносить гідність дитини.

І не тому, що дитина — наївна. А тому, що вона — справжня. Щира. Жива.

Суспільство досі живе в парадигмах, де "виховання" часто плутають із покаранням. У нас навіть є старовинне прислів’я: «Не будеш слухати тата й маму — будеш слухати псячої шкіри». Але, як пояснює отець Роман, це не про фізичне покарання, а про глибину відповідального виховання — про вміння слухати і давати приклад.

І, нарешті, важливо сказати: відчувати злість — нормально. Але діяти під впливом злості — це наш вибір і наша відповідальність.

Коли ми б’ємо дітей — це прояв нашої слабкості. Це означає, що ми, як дорослі, не вміємо дати раду зі своїми емоціями, зокрема зі злістю. Але злість — це базова емоція, вона сигналізує: зверни увагу. Але яку дію ми вчиняємо — це вже наш вибір.

І цей вибір несе наслідки. Бог не каже нам бити. Бог каже нам любити. Каже стати авторитетом, а не каральним органом.

Якщо хочеш, щоб тебе слухали — зроби так, щоб тебе любили. Стань прикладом. Бо дитина завжди буде наслідувати батьків.
— святий Іван Боско (цитує отець Роман)

Справжнє виховання — не страх, а стосунок. Не тиск, а довіра. Не агресія, а любов.

https://youtu.be/dctu7fXhzUU?si=RQoabbtIgKoFtb0v

Підготувала Наталія Павлишин