«Мені зараз важко. Можеш побути зі мною?»

Все, що ми проживаємо наодинці з собою, може нас ранити. Все, що ми проживаємо в діалозі з іншим, може стати досвідом.

Такий, свого роду допис-сповідь, оскільки останнім часом, в своєму житті, роблю багато перших кроків і як ніколи до цього розумію потребу підтримки.

Мені дедалі більше здається, що нам бракує не сили, а бракує культури підтримки. Коли нам боляче, чи страшно ми часто чуємо: «Час усе вилікує», «Перетерпи», «Не накручуй себе»,«Сам розберешся» чи взагалі «Ти сам собі винуватий».

І людина залишається зі своїм наодинці.

Ми чомусь навчилися вважати прохання про допомогу слабкістю. Ніби сильна людина повинна сама все витримати, сама все зрозуміти, сама впоратися.
Але є речі, які дуже важко прожити самому: біль, втрату, страх, розчарування, помилку, невдачу, розгубленість.

Іноді нам не потрібна порада, іноді потрібен хтось, поруч із ким не страшно бути розгубленим.

Мені подобається вислів, який приписують Оскару Вайлду: «Досвід - це ім’я, яке ми даємо своїм помилкам».

Можливо, проблема в тому, що ми зовсім не вміємо помилятися.

Дитина, яка вчиться ходити, падає десятки разів і ніхто не каже їй: «Ти знову впала?», «мабуть, ходити - це не твоє», «подивись, як інші вже ходять»- ми радіємо кожному її кроку.

А доросла людина коли робить свої перші кроки в новому житті, стосунках, професії, вірі - і часто отримує зовсім інше: осуд, критику, порівняння, знецінення - часто саме тому ми і перестаємо пробувати ще та іти далі.
Не тому, що не хоче жити, а тому, що боїться знову помилитися.

Можливо, нам усім варто навчитися бути трохи людянішими одне до одного.

Не поспішати виправляти, не поспішати оцінювати, не знецінювати чужий перший крок тільки тому, що він незграбний.

І, можливо, найважливіше - не боятися сказати: «Мені зараз важко. Можеш побути зі мною?»

Це не слабкість.

Це здатність дозволити іншій людині бути поруч із тобою там, де тобі самому зараз важко.

Бо іноді те, що могло б стати нашим досвідом, стає нашою раною лише тому, що нам не було з ким це прожити.

А поруч із нами, можливо, саме зараз є хтось, хто теж робить свій перший крок і йому зараз потрібна не наша оцінка,
йому потрібна наша присутність.

Отець Олег Здреник