До Дня пам’яті жертв Голодоморів 28 листопада
Х-Л-І-Б Д-Е-Р-Ж-А-В-І… Х-Л-І-Б Д-Е-Р-Ж-А-В-І…Ц-с-с-с…Не можна думати голосно…
Треба йти як тінь, як тінь уночі…Ще тихіше…тихіше…Ще трохи. Той дуб майже близько. Як же мені пече та пляшка з зерном за пазухою. Вона, мабуть, дійсно гаряча, коли так спалює шкіру…Але чому?.. Байдуже! Мушу її сховати, мушу сховати, бо вони прийдуть завтра, а це все, що залишилося…В-С-Е…Все забрали і далі ходять…Чого ще їм треба? Хіба душі позабирають… Х-Л-І-Б Д-Е-Р-Ж-А-В-І…А нам? Що нам?..
Вчора…чи не вчора? А який нині день?.. нехай так, яка тепер різниця?.. Марію застрелили за пригорщу зерна. Воно там пріє, а ми тут мремо, а вони це бачать, а нам нікуди дітись. Не треба було їй туди йти. Все одно нас ніхто не врятує. Хіба що…Потім піду гляну, де її найменший, якщо він ще живий…бо з їхньої хати вже нікого нема. Сусідів по той бік теж нема…і нас не буде…НІ!
Чому я стою? Говорю сама з собою…Треба йти…швидко йти, хоч і не можу. Земля холодна і мокра, холодна і мокра…І зірки так само холодні. Я-к в-о-н-и н-а ц-е д-и-в-л-я-ть-с-я?
Це той дуб? Чи я ще не дійшла?.. Той, точно той. Старий дуб, який береже таємниці віків, збереже і мій скарб…Смішно. Ц-с-с…Не плач… Ямку вирити треба. От би якусь палицю знайти, щоб легше було, бо твердо біля коріння. Копай…
Мені здається, чи ця пляшка світиться? Як? Темно навколо…З-Е-Р-Н-О… Вона була під призьбою, але там знайдуть, а тут – не знайдуть…Чи все-таки забрати назад додому? …З-Е-Р-Н-О… Ні, не можна…Поки що осінь, а далі буде гірше…І що ми робитимемо? А це нас врятує, неодмінно врятує… З-Е-Р-Н-О…Хутчіше копай…Рук, не відчуваю рук…Мушу сховати глибоко… Горловину пляшки я залила воском, тому…Під тим коренем буде добре…
Що то був за звук?…Тиша… Встань. Стій… Хто тут? Чи це я так голосно дихаю?.. Серце б’ється… З-Е-Р-Н-О…поки що…
Топчи ногами землю, щоб ніхто не побачив… Т-о-п-ч-и н-о-г-а-м-и з-е-м-л-ю, щоб ніхто не побачив…Т-р-и-м-а-й-с-я з-а с-т-о-в-б-у-р, якщо не встоїш…Р-і-в-н-я-й з-е-м-л-ю…
Х-Л-І-Б Д-Е-Р-Ж-А-В-І від напівживих, від мертвих і непохованих…
Треба буде закрити очі тому дідові при дорозі, бо він ще дивиться на небо, але вже його не бачить…Йому вже, напевно, краще, ніж нам…
Треба буде привести сюди доньку, нехай знає, де скарб… З-Е-Р-Н-О…якщо мене…Ні, не можна приводити, бо вона ще мала, ще бовкне комусь, і що тоді?.. Наприклад, старій, яка снує нашою вулицею…Як же її звуть? Не можу згадати імені… усі ми тепер однакові тіні… А якщо вона пішла до нас? А у мене там дитина сама…А якщо вона її…НІ! Чому я стою?…треба йти…
Одним з експонатів Вінницького обласного краєзнавчого музею є пляшка з зерном, закопана в роки Голодомору, а віднайдена нещодавно, під час викорчування старого дерева.
Ірина Волощак
Фото: hdwyn.com, baicaolu.com, bereh.net
