Як Церква ставиться до пластичної хірургії? Чи всі пластичні операції мають одну мету? Яка різниця між корекцією «вовчої пащі» і збільшенням грудей? Дуже часто звучать закиди, що духовенство «лізе не в свої справи». Тому бесіда сайту “Духовна велич Львова” на цю тему – зі світською людиною: доктором морального богослов’я, викладачем УКУ і просто гарною жінкою Галиною Кришталь.
– Знаємо що є речі, які моральне богослов’я однозначно засуджує: аборти, контрацепція, більшість видів штучного запліднення, евтаназію. А як Церква ставиться до пластичної хірургії?
– Моральне богослов’я – це якраз та ділянка богослов’я, яка вивчає, якою має бути поведінка людини в світлі Божого Одкровення. Черпаючи натхнення та вказівки з Божого Слова, моральне богослов’я хоче нам дати чіткі дороговкази в житті, чіткі критерії добра і зла. Саме тому аборти, евтаназія чи штучне запліднення, в якому є знищення людських ембріонів, засуджується Церквою, бо там йдеться про порушення фундаментального права людської особи – права на життя. На сторожі цього права стоїть Божа заповідь «Не вбивай». Тому це вчення таке гостре і однозначне, воно виражене в багатьох офіційних документах Церкви. Вбивство людської особи – це не лише позбавлення людини найбільшого блага, яким є життя, це також великий тягар на душу того, хто це чинить. У цих випадках ми маємо справу з тяжким смертним гріхом, перед яким так застерігає Церква. А чому застерігає? Та власне тому, що смертний гріх є перешкодою до спасіння, це відвернення від Бога.
Зморшки на обличчі чи зайвий кілограм стали мало не проблемою світового значення
Коли ж мова йде про пластичну хірургію, то якогось офіційного документу Католицької Церкви, як у випадку евтаназії чи аборту, ми не знайдемо. Це означає, що до цього питання треба застосувати загальні етичні та біоетичні принципи, не забуваючи очевидно про Божі заповіді.
Пластична хірургія практично почала розвиватися в період світових воєн в ХХ столітті, коли люди отримували великі рани, травми та дефекти і треба було їх якось направляти. І це однозначно можна розцінювати як добро. Однак такі реконструктивні операції, які є необхідністю для нормального функціонування особи в суспільстві, треба відрізнити від тих операцій, які робляться з іншими мотивами. Йдеться про естетичні пластичні операції, які не усувають жодного перешкоджаючого життю особи дефекту органу чи тканини. Вони лише мають на меті «поліпшити» зовнішність, яка – у розумінні того, хто піддається операції, – не є такою, як мала би бути. Ми десь інтуїтивно відрізняємо ці два види операцій і надаємо їм відповідну моральну оцінку. До одної групи належать операції, в яких йдеться про відновлення ушкодженого носа чи обличчя внаслідок автокатастрофи, операції діток з патологіями «заячої губи», «вовчої пащі» чи вродженими деформаціями грудної клітки, або ж пластичні операції після видалення молочної залози. Це справді допомога людині і Церква це схвалює. Другий рід операцій – це різного роду корекції, починаючи від носа, обличчя, грудей, сідниць, і завершуючи ліпосакцією. Такі операції не подиктовані життєвою необхідністю. Вони часто спричинені дуже суб’єктивними і марнославними мотивами. Людина в них часто виступає в ролі творця самої себе.
– Коли мова йде про «виправлення дефектів», то як визначити межу? Адже багато хто може сказати, що і крива носова перегородка і невеликі груди жінки є дані Богом. Однак другу пластику Церква скоріш усього засудить, а першу – сприйме…
– Спершу не погоджуся з Вами, що невеликі груди – це дефект. Жіночі груди мають сповнити своє призначення вигодовування дитини і їх розмір абсолютно не має ніякого відношення до цього завдання. Ті, хто вважає малі груди дефектом, перебувають під впливом сучасних «еталонів краси», в яких пропагуються певні розміри як єдино прийнятні для гарного тіла. Насправді ці критерії краси набагато ширші. Католицька Церква навчає, що особа – це духовно-тілесна єдність. Про тіло, очевидно, треба турбуватися і дбати, але ми часто бачимо, що те, що насправді вирішує про красу людини – це її духовне багатство, характер, виявлені чесноти, себто внутрішня краса. Кожна людина є по-своєму гарна, треба це тільки вміти бачити.
Щоб дати моральну оцінку конкретного випадку естетичної пластичної операції, ми повинні запитувати, чи є гідний мотив такого втручання?
Щодо меж, про які Ви запитуєте. Допустимість пластичних операцій визначає принцип цілісності. Органи людського тіла підпорядковуються онтичній цілості кожної особи. Моральна допустимість операцій залежна від того, наскільки вигляд органу, що піддається модифікації, сприяє благу особи в цілому (також з врахуванням духовної сфери особи, особистісний розвиток). Реконструктивна хірургія здебільшого прийнятна, оскільки ліквідує патологію вроджену або набуту.
Щоб дати моральну оцінку конкретного випадку естетичної пластичної операції, ми повинні запитувати, чи є гідний мотив такого втручання? Чи це не спричинює ризик для здоров’я та життя особи? Чи без цього втручання справді людина не може жити і реалізувати себе? Чи це не наражає людину на надто великі кошти зі шкодою для її сім’ї? Тут вже сумління кожної людини має застосувати загальні принципи до конкретної ситуації. Неморальними мають бути визнані такі пластичні операції, які ведуть до ускладнень зі здоров’ям, аргументовані марнославними мотивами, перебільшеним культом власного тіла або виключним прагненням досягнення морально негідних цілей (наприклад, інтенсифікація еротичних стимулів). Морально злим буде будь-яке упредметнення людської особи та її тіла. Якщо в людини є комплекс меншовартості, то малоймовірно, що він зникне після пластичних операцій. Нереальні очікування стосовно пластичної хірургії можуть ще більше поглиблювати особисті проблеми.
– Чи припустимою є пластика для «боротьби» з наслідками старіння?
– Пропозиція пластики у боротьбі з наслідками старіння знову ж таки є на хвилі пропаганди «вічної молодості», коли люди хотіли би викреслити зі свого життя один з його важливих етапів. Якщо подумати реально, то старість все одно приходить, скільки би операцій людина не зробила, вік бере своє. Отже, питання: навіщо це робити? Є багато різних способів підтримувати себе у добрій фізично-духовній формі і гарному вигляді й без пластики: це відповідне харчування, спорт, рух, улюблені заняття, позитивні думки, доброзичлива допомога іншим тощо.
– Як Ви думаєте, чому у певних людей виникає бажання «модифікувати тіло», щоб бути схожим на когось чи на щось, внаслідок чого маємо масу «двійників зірок» чи «людей-котів», «людей-леопардів» і т.п.
– Мені здається, що у випадках, які Ви згадали, люди мають невирішені глибокі психологічні проблеми. Там часто є проблема зі здоровою самооцінкою, з прийняттям власного тіла чи статі. В інших випадках є бажання привернути до себе увагу. Проте спосіб, в який люди намагаються це робити, на мою думку, є негідним і жалюгідним. Це знущання з власного тіла, спотворення його, це втрата своєї людської подоби та гідності.
– А як християнину ставитись до татуювань чи пірсингу?
– Як на мене все дуже просто: якби християнин пам’ятав про те, що є образом і подобою Бога, який його безмежно і безкорисливо любить, а також про те, що в Таїнстві хрещення отримав Боже помазання, а в Таїнстві миропомазання отримав печать Святого Духа, то вже би ніколи не хотів мати інших знаків на своєму тілі. Це все зайве.
– Що б Ви порадили тим, хто роздумує: робити чи не робити пластичну операцію?
– Все залежить від ситуації. Звісно, якщо хтось постраждав у ДТП чи на війні, і йому необхідна корекція якогось органу – це треба зробити. В інших випадках, я би порадила перш за все подумати і подивитися на свою ситуацію в трохи ширшому контексті. Ми часто перечулені на пункті власного вигляду і своїх проблем. Тому зморшки на обличчі чи зайвий кілограм стає мало не проблемою світового значення. А так не є.
Мені пригадуються слова одного американського хірурга, Річарда Попарда, який казав, що ми ніколи не станемо ідеальними завдяки дотикам скальпеля чи голки. Людина може отримати короткотривалий «укол щастя», поправляючи своє обличчя, але те чи інше хірургічне втручання не задовольнить туги за досконалістю, яка присутня в її серці. Один з найбільш можливих способів здобути справжнє щастя і досконалість – це зростання відповідно до образу Христа, Творця всілякої краси та життя. Цілком погоджуюсь з цими словами.
Розмовляв Володимир Мамчин
За матеріалами: Духовна велич Львова
Фото вгорі: biglion
