Людина може мати враження, що Бог її не простив і каже: мені не стало легше. Чому не стало? Бо рана ще не загоїлась, а навіть потім може залишитись знак на тілі.
Ісус Христос не тільки установив Таїнство Покаяння – Він подарував нам його: «Кому відпустите гріхи, тому відпустяться». Зараз то є питання людини, чи вона прийме, чи відкине цей подарунок.
Сповідь не завжди виглядала так, як вона є зараз. На початках християнства сповідь була екскомунікою: за скоєний гріх людину виключали із спільноти, і лише після покути могло відбутись повернення у спільноту. Привілеєм такої сповіді можна було скористатись раз у житті. Саме тому багато людей просто не хрестились – вони чекали смертного ложа, щоб похреститись. З приходом ірландсько-шотландських монахів було запроваджено приватну сповідь. У 17 столітті у західній церкві розвивається сповідь-терапія, яка фактично завжди такою була у розумінні християнського сходу.
Покута – це не є покарання, це своєрідна педагогіка, медицина для людини. Я часто Сповідь порівнюю з візитом до лікаря. Якщо є якась глибша рана, лікар чистить її і радить промивати чи перевивати впродовж певного часу. Це не покарання, а медицина для того, щоб рана загоїлась, бо вона дуже вразлива. Так і сповідь: гріх викорінюється, але залишається рана, яку треба загоїти. Людина може мати враження, що Бог її не простив і каже: мені не стало легше. Чому не стало? Бо рана ще не загоїлась, а навіть потім може залишитись знак на тілі. Христос виніс гріхи за нас – і так відпокутував.
Покута – це не є щось, що можемо відробити, Богові віддячити, це радше Божа медицина для нас. Покута має бути допомогою для покращення духовного життя людини.
Хто боїться Сповіді, той здебільшого не розуміє суті цієї Тайни. Який сенс боятися Бога, який все бачить? Людина на Сповіді боїться самої себе, подивитись на себе.
Припис сповідатися був даний для того, щоб люди бодай раз у рік сповідались. Сповідь, як і молитва, є потребою, а не обовязком. Людина, яка себе любить, прийматиме Тайну примирення і Святу Євхаристію.
Часто людина приходить до Сповіді і каже, що не має гріхів. Коли в приміщенні панує хаос, важко щось у ній зауважити, але коли вона чисто прибрана – найменший бруд помітний. Так і зі справами нашої душі.
Людина може довільно обирати, до якого сповідника іти.
У Католицькій Церкві у надзвичайних обставинах може бути загальна Сповідь. У Православній – це звична практика.
Це подарунок Божий – знайти свого сповідника, який стане духовним проводом.
Сповідь чи сповідальниця – це не приватна фірма, де священик може за бажанням дати чи не дати розгрішення. Інша справа, людина може бути не готовою отримати розгрішення.
Люди, які живуть «на віру», мусять розв’язати проблему, щоб отримати розгрішення. Що є причина такого способу життя? Як її можна усунути. Люди повинні бути свідомі свого вибору.
Таємниця Сповіді важлива насамперед для того, щоб зберегти довіру людини до цього Таїнства.
Спокуси оточують нас повсюди, але завжди є вибір: або піддатися, або відкинути. Найважливіше у боротьбі зі спокусою – щоб людина була в єдності з Богом.
Під час Сповіді трапляється, що людина щось забуває. Тоді їй варто попросити Бога за них, а згадати при наступній Сповіді.
Про частоту Сповіді: людина виполює бур’ян, хоча і знає, що він виросте знову. Якщо цього не робити – все перетворилось би у чагарники. Так і зі Сповіддю.
Записала Тетяна Трачук
Повну версію розмови дивіться в записі ефіру “Відкрита Церква. Діалоги” Про Сповідь з Владикою Володимиром Груцою
