Чи є місце для Бога в Інстаграмі?

Яскрава і неординарна блогерка Інстаграму Юля Сливка на зустрічі з ДивенСвітом розповіла про те, чому пише про Бога в мережі, де майже всі пости мають присмак рекламного або маркетингового характеру, яким був перший блог про Бога і сумніви щодо того, чи варто говорити про сакральне – публічно. Найцікавіше з розмови – читайте тут.

Я зареєструвалась в інстаграмі на один дуже нудний Новий рік – і тоді ніяких особливих планів не мала. Мені просто було нудно – і я почала час від часу щось писати. Про те, чим жила і що відчувала. Що довші були мої  тексти – то більше читачів до мене приходило.

Однак у мене ніколи не було стратегій ведення інстаграмного блогу, я не намагалась нікого зваблювати чи зачіпити. Я не шукала контенту, не планувала його на тижні наперед. Просто писала те, що мені спадало на думку і, до речі, нічого не змінилось.

“Читайте тексти і почувайтесь, як вдома” – цей вислів, що вже асоціюється із моїм профілем, виник з того моменту, коли у профілі замешкала баба Богдана. І це зовсім не запрошення чи гостинність – я повідомляю, що, читаючи мої тексти, ви читатиме і про свою бабу, хоча може вона і не Богдана.

Все, що є у моєму профілі, – це частина мене, частина мого життя. Мене дуже часто питають, як я можу писати так відверто, іноді навіть із докором. Однак мені так комфортно, якби так не було – то б не писала, я ж собі не ворог.

Писати про початок подружнього життя – не було ідеєю, це було частиною мого життя. Тоді я готувалась до весілля  і писала, ненавмисно, мимоволі про те, що переживала.

Діалект, яким написано багато мої блогів, – також частина мого життя. Бо лиш-но я ступаю на подвір’я Красного, одразу переключаюсь на цю мову.

Я не заробляю на своїй аудиторії і не маніпулюю нею, хіба несвідомо. Думаю, що кожен блогер має користуватись своєю аудиторією з благих намірів, а не для заробітку. Я лише хочу, щоби мій блог ставав  можливістю для когось зробити щось  добре.

Баба Богдана – не лише головний персонаж блогів, але й натхненник. Іноді баба навмисне, наче непомітно, розповідає якісь історії, бо знає, що я можу використати їх для блогу.

Суворе сільське виховання, особливо церковне, послужило тому, що в мене немає можливості засумніватись у тому, що Бога може не бути. До шістнядцяти років мені здавалось, що всі живуть так, як у Красному – ходять до церкви, постять. І коли я приїхала до Львова, дуже різного і мультикультурного, багато різних сумнівів не зуміли мене відвернути від віри.

Перший пост про Бога – це, здається, був пост про піст. У мене немає мети навернути когось до Бога, це було би благородно. Однак я просто пишу про те, що переживаю. Якщо пощу – пишу про піст. Мої пости ненав’язливі, в тому, мабуть, і є їх унікальність.

Для мене піст дуже важливий, особливо аспект фізичний: коли через очищення тіла ти приходиш до очищення духу, думаєш не про їжу, а про молитву.

Я часто думаю,  чи доречно у місці, де багато оголених тіл і їжі, говорити про Бога. Однак перестала себе картати після того, як читачка написала мені, що після прочитання блогу їй захотілось повірити більше, ніж після проповідей священика.

Я дуже не люблю, коли мені щось радять – завжди протестую. Тому я пишу так, щоб не нав’язуватись. Я пишу про Бога, але не пишу про релігію. Хоча всі знають, що я пишу релігійні дописи, ніхто не знає, якої я конфесії, бо я вважаю, що для Бога немає конфесій.

Перший пост про Бога – це, здається, був пост про піст. У мене немає мети навернути когось до Бога, це було би благородно. Однак я просто пишу про те, що переживаю. Якщо пощу – пишу про піст. Мої пости ненав’язливі, в тому, мабуть, і є їх унікальність.

Підготувала Тетяна Трачук

Фото із профілю instagram.com/slyva_jalova_lova/