Зі сестрами Глафірою і Дариною Щербак я познайомилася ще декілька років тому — вони активно долучаються до діяльності Центру студентського капеланства ЛА УГКЦ. Дівчата не раз їздили з іншими волонтерами зі спільноти „DoBro“ на схід до українських воїнів, організовували різні заходи для дітей із тих територій.
Дівчата народилися і виросли в Севастополі (АР Крим). До Львова приїхали на навчання за рік до початку війни. Дарина вступила до Львівської політехніки, здобувати фах юриста, а Глафіра — у Львівську академію мистецтв на сакральне мистецтво.
Цього разу я вирішила поспілкуватися з Глафірою Щербак — магістранткою кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв.
— Коли говоримо про іконописців, то зазвичай уявляємо собі богопосвячених людей. Чому вирішила обрати саме іконопис?
— Живописом займаюся багато років. Він давно став стилем мого життя. Я закінчила художню школу, художнє училище й підготовчі курси, та й до Львова приїхала, щоб продовжити навчання. Взагалі було кілька факторів, які вплинули на те, що вирішила вчитися іконопису. Передовсім, для мене це було щось абсолютно нове. Наша родина — релігійна, та раніше я ніколи не зіштовхувалася зі сакральним мистецтвом. Крім цього, ми долучилися до діяльності Центру студентського капеланства. Це ще більше спонукнуло до розвитку. Тоді усвідомила, що вже не можу розпорошуватися на щось другорядне.
Голова ЦСК ЛА УГКЦ отець Юрій Остапюк став першим священиком-наставником, провідником, другом, який відкрив двері духовного пізнання. Він показував власним прикладом, що християнство близьке і зрозуміле, з ним я почала шукати відповіді на багато питань.
— Твої роботи досить різняться від звичних для нас ікон, як формуєш власний стиль?
— Навчаючись на кафедрі сакрального мистецтва, я зацікавилася ідеями екзистенціалізму, а його мистецькою формою є абстрактний експресіонізму. Він проповідує відмову від законів кольорового синтаксису, логіки, а навпаки, вивільняє мистецтво від усіх стереотипів. Саме через форму, через колір можна торкатися до людської душі. Це значно промовистіше, ніж якась філософія.
Та сакральність — це найважливіше в моїх творах. Зрештою, світ розвивається і диктує нові форми і це можна використовувати, але головне — залишатися на істинному шляху. Найважливіше — Бог, а все решта рефлексії.
— Як відбувається процес творення ікони?
— Для мене це завжди молитва. Перед іконописом стараюся постити. А також пишу на самоті, бо так є змога постійно молитися. Розпочинаю зі звичних молитов, слухаю літургію, а потім уже заглиблююся в роботу й тільки тоді відчуваю відкритість і готовність спілкуватися з Господом, як із другом. Для мене Бог завжди був і буде саме другом. Іконописом займаюся щодня. Деякі твори пишу рік, а деякі з’являються за місяць чи навіть за тиждень. Упродовж шести років створила шістдесят робіт. Дуже люблю писати ікони на теми свят: сходження Святого Духа (Трійця), Введення в храм Пресвятої Богородиці, Різдво Христове.
— Що стає основою для Твоїх ікон?
— Завжди відштовхуюся від Євангелія. Вчитуючись у Біблію, шукаю глибину. Для мене це важливо. Дуже люблю книгу Йова. Вона наголошує на тому, як низько ти не впав би — Бог завжди поруч. І, справді, увесь наш життєвий шлях — це можливості проявити безліч здатностей, закладених Богом у нас. Особливо подобається вірш: „ Так, не з пороху виходить горе, і не з землі виростає лихо; але людина народжується на страждання, як іскри, щоб підніматися вгору…“.
— А як проходить Твій вільний час, чим захоплюєшся, окрім іконопису?
— Зі сестрою дуже любимо мандрувати. Як з’являється вільний час, їдемо або Україною, або в якісь монастирі. Порівняно нещодавно я захопилася ще графічним дизайном, то вчуся й цього. Дуже люблю читати історію релігії, літургії.
— Чи десь виставляєш свої роботи?
— Так, я брала участь у декількох спільних експозиціях, починаючи від 2015 року. Це виставка „Богоявлення“ та ікон на камені в Українському католицькому університету, в Збаражі, в Івано-Франківську, була моя ікона на спільній виставці у Верховній Раді України. Цього літа брала участь у пленерах у Польщі. Окрім усього, писала ікону Різдва Христового для храму Блаженного свщч. Олексія Зарицького в Студмістечку Львівської політехніки. Нині працюю над двома іконами — Причастя апостолів і Святилище церкви.
— Як рідні реагують на Твою творчість?
— У нашій родині ніхто не малював. Та батьки підтримали мене, тож мистецьке спрямування було змалку. Батьки мені кажуть, що тепер я не належу собі, а світові, тому повинна ділитися тим, що вмію. Це своєрідна катехизація. Дуже хотіла б, щоб мої роботи стали комусь поштовхом для змін.
Спілкувалася Наталія ПАВЛИШИН
