Я по-особливому чекаю завтрашнього світанку! І, мабуть, ніколи не забуду, як Ти торкнувся вчора до мого глибокого і темного аду.
Пам’ятатиму відчуття того, як я з острахом і недовірою простягала Тобі свої змучені від бунту руки, а Ти без вагань і тіні осуду обіймав.
У цій драматичній мандрівці я нарешті перестала тікати від болю, а Ти, стабільно мене чекаючи, не сварив пальцем за ці переживання. Ти ― Бог, а не можеш мене насильно наздогнати і пропонувати Свою допомогу, бо залишаєш мені вибір знаходитись у власній агонії чи підійти до Тебе і відкрити найглибшу рану.
Я прийшла зі своїми умовами, як мене любити, а Ти сказав, що не потребуєш жодних умов, аби бути поряд зі мною! Після довгих і пустельних днів мого скитання та пошуків виходу, Ти наливаєш води і миєш мої брудні ноги. Від цього ламається логіка, але зцілюється стосунок. Я плачу… І не можу видушити зі себе нічого, окрім ― «дякую»…
Ти кажеш, що попереду довгий шлях, але «тут і тепер» можна посмакувати цю зустріч. Я знаю, що можу лише трохи побути в цьому очікуваному спокої, бо скоро знову доведеться йти далі, але тепер буде більше світла і більше надії.
Завтра Ти одягнеш маску і пройдешся карантинними вулицями, щоб прийти до людських дверей і сказати ― «Мир тобі»!
