Прощений, куди йдеш?

Читай також

  • Наш Бог ― Бог гніву чи любові?
  • Цей безцінний скарб нашого спасіння нехай залишиться у нашому умі і серці
  • Хрест – символ перемоги
        • Прощений, куди йдеш?

          Історія блудного сина чи блудних синів? Блудного сина чи милосердного батька? Історія втрати чи історія життя? Минулих часів чи сьогодення? Так важливо постійно відновлювати її зміст у своєму повсякденні.

          Загублений, куди йдеш?

          Життя ― це великий дар. Ми отримали його без жодних зусиль з нашої сторони. Однак, отримали із певним завданням: його реалізувати, звершити. Часто ми несвідомі цього, відмовляємося від цього, бо так видається легше, чи просто нехтуємо цим чи занедбуємо. Доти, доки не заболить. А відтак поспішно шукаємо причину цього досі невідомого болю у глибині душі.

          Кожен із нас прийшов у цей світ людиною. Наша людськість також дана нам як дар. Ба більше, у ній криється Божий образ, ― приймаємо ми це, чи ні. Однак, на цьому наша пригода не завершується, адже ми постійно прагнемо більшого. Ми мріємо, розвиваємося, досягаємо нових горизонтів чи цілей. Ми здобуваємо нові знання, відточуємо навички, відкриваємо нові грані. Ми перебуваємо у постійному русі у напрямку кращого себе. Крок за кроком, день за днем. Ми шукаємо власну людяність.

          Інколи наші пошуки увінчуються успіхом, а інколи – приводять нас до протилежного. Часто наші щоденні вибори на користь добра, правди і краси відкривають у нас людину, а ще частіше ― ми губимо себе серед різноманітних пропозицій ілюзорного задоволення і насолоди. Так опиняємося біля розбитого корита, позбавлені усього, окрім іскри надії на дні своєї душі.

          Розчавлений, куди йдеш?

          Такі моменти відчуття цілковитого провалу та руйнації приходять несподівано. У такі моменти часто опускаються руки і в двері стукає безнадія та відчай. У такі миті ти відчуваєш себе на межі: через біль, розчарування, втрату сенсу життя, брак любові. Ба навіть, через втрату самого життя, яке проходить повз, вислизає з рук і з кожною наступною миттю наближається до своєї остаточної межі. Як же важливо у цьому мороці вловити іскру надії на дні своєї душі!

          «А може, потрібно спробувати жити по-іншому? А може, ще існує можливість усе виправити? А може, хтось ще продовжує на мене чекати, у мене вірити, мене любити?» Відтак ― дозвіл самому собі зробити перший крок до переміни. Дозвіл самому собі повірити у власні сили та Того, хто ці зусилля підтримає. Дозвіл зрушити з місця і йти далі. Назустріч життю, назустріч собі справжньому, назустріч собі любленому та очікуваному.

          Адже життя ― це дар. Його не можна просто привласнити собі та скерувати на власні тимчасові забаганки чи капризи. Його не можна розтратити за своїми короткочасними уподобаннями. Його не варто відривати від спільності із Тим, хто провадить та тими, хто супроводжує. Наша людськість потребує інших людей, потребує спільноти, а отже потребує ділення своїм життям. Це ділення робить нас людяними, а відтак реалізованими та щасливими.

          Прощений, куди йдеш?

          Було два рідних брати. Один забажав жити лише для себе і пішов зі сім‘ї, а інший ― залишився у ній, не бачачи нікого, окрім себе та своєї «вірності». Перший завершив у цілковитій нужді, голоді та втраті людського виду, а другий ― у цілковитій образі, жорстокосерді та втраті людського виду. І мабуть, все б для них завершилося печально. Проте, у них був люблячий і милосердний Батько. Він, не зважаючи на завдані ними рани, продовжував перебувати в очікуванні. Продовжував надіятися та тримати включене у домі світло для їхньої надії. Продовжував попри все любити, і у любові ділитися своїм життям. Адже, вдивляючись у вікно, жив не для себе, але для своїх заблуканих синів.

          І тому, коли настав момент зустрічі, Батько був готовий знову поділитися усім, а насамперед своїми люблячими обіймами та прощенням. Бо тільки життя породжує життя, тільки життя здійснює воскресіння там, де залишилася лише іскра надії на дні душі, тільки життя повертає втрачену людську гідність тому, хто зробив зусилля її повернути. Через добро, правду і красу; через рух у напрямку здійснення людяності.

          Тому що людяність ― це не про життя лише для себе і своїх потреб; людяність ― це про ділення своїм життям крок за кроком, день за днем і попри все…

          Отець Іван ВИХОР

          Читай також

        • Наш Бог ― Бог гніву чи любові?
        • Цей безцінний скарб нашого спасіння нехай залишиться у нашому умі і серці
        • Хрест – символ перемоги
          • Оціни

            [rating-system-posts]