Хоч правдою є, що «людина в нічому не є настільки винахідливою, як у виправдуванні себе самої» (Т. Мертон), правдою є рівно ж, що людина дуже часто буває найстрогішим суддею для себе самої. Не раз люди носять важкий тягар провини і докорів сумління роками, а навіть десятиліттями, і не знаходять жаданого спокою і радості житті, навіть після того, як посповідалися і Бог простив їм їхні провини! В таких випадках причиною страждань є нездатність, або невміння простити самим собі.
Слід наголосити: жодна людина не може звільнити себе самостійно від тягарю провини, від гріха. Але Господь в своєму милосерді прощає розкаяній людині всі її гріхи і тепер вже тільки від самої людини залежить, чи буде вона здатна повірити у це Боже прощення, прийняти його до серця і пробачити собі самій, щоб віднайти жаданий спокій, дозволити собі почати новий етап свого життя, в якому гріх вже більше не тяжіє над нею своєю руйнівною силою.
Дві причини можуть перешкоджати людині простити самій собі. Перша – гордість і вражене самолюбство, які воліють мучити людину і займатися безконечним самобичуванням, замість смиренно визнати свою слабкість і гріховність та кинутися у розпростерті обійми Бога.
А друга причина – це брак довір’я до Божого милосердя, властиво, невіра в Боже милосердя. Така людина забуває, що Бог здатний творити «усе нове», що Боже милосердя сильніше від людської невірності, що для Бога не існує непрощенних гріхів. Бог запевняє, що навіть якщо наші гріхи будуть «як багряниця, вони стануть білими, як сніг; коли б, мов кармазин, були червоні, стануть, як вовна» (Іс. 1, 18). Коли Господь прощає, то усуває гріх назавжди з-перед свого обличчя: «Я бо прощу їхню провину, гріха їхнього не згадуватиму більше» (Єр. 31, 34). Саме таке повне і остаточне подолання Богом наших гріхів і є підставою для прощення самим собі і для милосердя над собою.
То ж для поєднання з самими собою і для осягнення внутрішнього миру нам слід пройти такий духовний шлях:
– спершу потрібно покаятись за гріх, збудити щирий жаль за здійснене зло.
– відтак слід піти до Сповіді, щоб там віддати Розп’ятому і Воскреслому Христові усі наші провини і гріхи, а натомість отримати від Нього дар прощення і примирення.
– потім потрібно допустити до серця Божу радість з приводу нашого навернення, відчути на собі батьківські обійми Бога, Який пригортає нас до свого Серця та відновлює чистоту нашого власного серця і нашу гідність як Своєї улюбленої дитини.
– якщо ми завинили проти наших ближніх, можемо в дусі звернутися до них з гарячим проханням, щоб простили нам. Найглибші поклади цієї людини, її серце також простить нам, бо в серці кожної людини живе Господь.
– прийнявши Боже і людське прощення вірою, тепер можемо простити самим собі, поручаючи своє минуле – в руки Божого милосердя, а своє майбутнє – в руки Божого Провидіння.
Ознакою правильно пережитого покаяння і прийнятого прощення буде глибокий мир і тиха радість в серці. А спомин про провини не буде більше пригнітати нас і заганяти в стан зневіри, страху і ненависті до себе, але стане нагодою дякувати Богові і прославляти Його за Його безмірне милосердя, яке Він виявив до нас.
«Господь є Бог, і він осяяв нас… Ти єси Бог мій, і я дякую тобі, о Боже мій, тебе я буду возносити. Дякуйте Господеві, бо добрий, бо вічна його милість.» (Пс. 118, 27-29).
