«Ісус, уздрівши їхню віру, каже до розслабленого: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2, 5).
Чию віру уздрів Ісус? В переважній більшості біблійних коментарів можна прочитати, що тут мається на увазі віра тих, котрі принесли розслабленого до Ісуса. Святитель Кирило Єрусалимський навіть вважає, що «розслаблений в Капенраумі не був людиною віруючою, але мали віру ті, які принесли його і спустили через покрівлю. А у хворого разом з тілом була хвора і душа. Ти не думай, що я осуджую його; в самому Євангелії сказано: «Побачивши віру» не його, а віру «їхню», сказав «розслабленому: встань» (Мт. 9, 2). Ті, які принесли, увірували, а розслаблений отримав зцілення» (Кирило Єрусалимський, П’яте повчання, 8-9).
З такої інтерпретації біблійного уривку проповідники усіх часів снують дидактичний висновок: навіть коли поруч із нами є людина невіруюча, паралізована гріхами, не слід зневірюватися, а навпаки, – потрібно з ще більшою вірою молитися за її навернення і Господь дарує їй свою благодать і своє милосердя.
Втім, таке пояснення вимагає деяких уточнень. По-перше, навіть коли Господь вислухає молитви, які із вірою заносимо за наших ближніх, Він не чинитиме насилля над їхньою свободою, але очікуватиме мінімальної відкритості і згоди з їхнього боку, щоб ця божественна благодать могла принести спасенні плоди в житті цієї дотепер байдужої людини.
А другий момент, який для багатьох із нас може виявитися несподіваним: чому ми, не задумуючись, із вислову «їхня віра» автоматично виключаємо віру самого розслабленого чоловіка? Саме ця думка мені прийшла, коли я роздумував над цим євангельським уривком. Чому не могло бути так, що усі вони мали віру в зцілення і Господь Ісус, Який бачить серце кожної людини, побачив у кожному із цих чоловіків доказ і знак живої віри?
Скажу ще більше: а чи не могло бути так, що сам розслаблений мав настільки велику віру, що нею зумів «заразити» своїх друзів, переконав їх занести його до Ісуса, а відтак далі «керував процесом»: коли вже були на порозі і виявилося, що важко протиснутися крізь двері, може, сказав перевірити, чи не можна було б пролізти крізь вікно (це я вже трохи «продовжую» євангельський сценарій), а коли і це виявилося неможливим, переконав своїх товаришів до радикального кроку: розібрати дах і через стелю спустити його перед лице Господнє?
Мені зовсім не видається неможливим такий сценарій. Принаймні, таке пояснення має право на існування і євангельський уривок, як на мене, теж його не виключає. До речі, Біблія знає подібні випадки, коли саме зацікавлені особи «заряджали» інших своєю вірою у Божу поміч і Боже милосердя. Ось сліпець Вартимей (пор. Лк. 18, 35-43) біля Єрихону, зачувши, що Ісус проходить містом, почав голосно кричати: «Ісусе, сину Давидів, змилуйся наді мною!». Знаменно, що «ті, що йшли попереду, сварилися на нього, щоб замовчав, та він кричав ще дужче: “Сину Давидів, змилуйся надо мною!”». І Ісус наказав привести його до себе, то ж ті, що ще хвилину до цього були скептиками, переконалися словом Ісуса, але і вірою сліпця і вже самі звернулися до нього зі словом заохоти: «Бадьорися! Устань лишень, кличе тебе» (Мр. 10, 29) і допомогли йому наблизитися до Ісуса.
Чи вам не траплялася в житті подібна ситуація: збираємося до когось, хто перебуває у глибоких труднощах, у кризі (важка хвороба, втрата ближнього, важке випробування) і по дорозі думаємо, як потішити, підтримати, розрадити цю людину. Але, прийшовши, з подивом бачимо, що ця людина випромінює якийсь дивний спокій, надію, впевненість, що все буде добре, так що навіть нас втішає і розраджує?…
Яка б інтерпретація Євангелія Другої неділі Великого Посту не була нам ближчою, молімося про одне: щоб не маліла наша віра, але щоб ми укріплювалися самі у вірі і укріплювали нашою вірою наших ближніх. А Господь, побачивши «нашу віру» дасть кожному усе, що кожен потребує на спасіння.
