Здається, ще ніколи в історії людства не було таких великих потоків інформації – швидкої і різноманітної, – яка виливається щоденно на голову сучасної людини. З іншого боку, здається, ще ніколи не було таким актуальним і правдивим твердження про «інфляцію слова», притаманну теперішній епосі.
Слово замість бути засобом передавання правди, часто стає знаряддям маніпуляції, введення в оману, або ще гірше – смертоносною зброєю в руках, або, точніше сказати, в устах пропагандистів. Прикро спостерігати, яким поширеним явищем є в сучасному суспільстві сквернослів’я, яким грішать не лише дорослі, але і молодь, а навіть діти.
Св. апостол Яків каже: «Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий…» (Як. 3, 2). Втім, кожен з нас з власного гіркого досвіду знає, як нам далеко ще до досконалості! Як часто і ми провиняємося необачним словом, критикою, обмовою чи осудом!
Все починається,здавалося б, невинно, з розповіді про якусь подію, про яку ми чули, чи свідком якої стали. Відтак непомітно переходимо «на особи», коли починається опис слів чи поведінки тієї чи іншої людини. Спершу все виглядає об’єктивно і «нейтрально», внутрішній «цензор» всередині нас неначе стримує від необачних слів і оцінок.
Однак, потім настає момент, коли ми згадуємо щось негативне чи погане в словах і діях даної особи, – так починає проявлятися обмова, коли ми позбавляємо особу доброго імені і доброї слави, на яку кожен і кожна з нас має право і сподівання. Відтак ми переходимо від опису слів чи дій людини до оцінювання: вона/він погані, амбітні, самолюбні, егоїстичні, захланні, тощо. Так переходимо до осуду. Ми мусимо визнати, що не знаємо ані мотивів, ані серця іншої особи, тому наша оцінка, як правило, буде хибною, а тому – глибоко кривдячою щодо неї.
Найбільшою провиною проти любови ближнього і проти справедливості стає очорнення, коли поширюється негативна і неправдива інформація про особу. Таке надужиття Божого дару слова може дослівно вбити іншу людину і історія знає чимало таких трагічних випадків. Це вбивство може бути моральним, коли нищиться репутація людини, або навіть фізичним, – невипадково в цивільному законодавстві передбачена відповідальність за доведення до самогубства, на яке невинно оскаржена людина рішається в моменті крайньої розпуки і приниження.
«Слово – не горобець; випустиш – не впіймаєш» – каже наша народна мудрість. А Боже слово перестерігає і закликає до відповідальності у мові: «Не обмовляйте, брати, один одного. Хто обмовляє або судить брата свого, той обмовляє закон і закон судить. Коли ж ти закон судиш, то ти не виконавець, а суддя закону. Один лише законодавець і суддя, який може спасти й погубити. Ти ж хто такий, що судиш ближнього?» (Як. 4, 11-12).
Пам’ятаючи, якою підступною буває спокуса лукавого і якими слабкими та необачними у мові буваємо ми, люди, просімо у Господа словами Псальмоспівця: «Постав, о Господи, моїм устам сторожу; до дверей губ моїх – варту! Не дай схилитися серцеві моєму до чогось злого» (Пс. 141, 3-4). Оце безпосереднє пов’язання уст і серця є невипадковим, бо слово, перш ніж вийде з наших уст, народжується в нас у серці. Господь Ісус казав чувати над своїм нутром, над власним серцем, «з нутра бо, з серця людини, виходять недобрі намисли, лукавство, обман, безсоромність, наклеп, бундючність, безглуздя, лживе свідчення, богохульство. Уся ця погань виходить із нутра й осквернює людину» (пор. Мр. 7, 21; Мт. 15, 19).
То ж попри піст у їжі, практикуймо також спасенний піст у мові, чим заощадимо багато прикростей нашим ближнім і збережемо чистим перед Богом своє серце та зробимо ще один маленький крок до власної досконалості у Господі.
Владика Богдан ДЗЮРАХ
