Коли ми поклоняємось Господньому Хрестові, то перш за все поклоняємось Божественній Любові, розп’ятій на Хресті за нас і задля нашого спасіння. Господь Ісус перед Своїми страстями навчав своїх апостолів на Тайній Вечері, що «ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13). Здається, Він казав тут про міру людської любові, коли людина віддає своє життя за тих, кого всім серцем любить: за рідних, за близьких, за співвітчизників.
Проте Він сам явив нам образ ще більшої любові, любові Божої, яка виходить далеко поза горизонти людської любові і огортає собою всіх без винятку людей. Подібно як сонце з неба світить на злих і добрих однаково, і як життєдайний дощ Отець Небесний посилає на праведних і неправедних (пор. Мт. 5, 45), Божа любов скерована до кожної людини, навіть до найбільшого грішника і злочинця, бо Бог в своїй любові не бажає смерті грішника, але щоб він навернувся і жив (пор. Єз. 13, 22).
Саме таку любов являє нам Господній Хрест. І коли Ісус закликає нас взяти на себе наш особистий хрест і йти за Ним (пор. Мр. 8, 34), то тим самим закликає нас вчитися Божої любові у обставинах нашого конкретного і неповторного щоденного життя. А знаком того, що ми перейшли від чисто людської до Божої вічної любові є наша здатність любити ворогів. Не думаймо відразу про російських окупантів. До них дійде ще черга. Але ворогом у біблійному сенсі може бути кожен, хто є від нас інакшим, – саме таке значення має грецький термін «ксенос», який вживається і на означення «ворога» і на означення «іншого», «інакшого». Часом нам буває важко сприйняти іншу людину лише тому, що вона – інша, інакша від нас: не думає, так як ми, не поводиться так, як ми собі цього бажаємо чи очікуємо, має відмінний від нас погляд на певні явища і події тощо. Вміти приймати таку людину з пошаною, зичливо, без агресії – це теж ознака любові «ворогів».
А пригадаймо собі слова Ісуса про те, що «ворогами чоловіка будуть його домашні» (Мт. 10, 36). Так, інколи під рідною покрівлею зустрінемося з «ворогом», – з кимось, кого нам тяжко полюбити, бо він нас зранив, зрадив чи розчарував. Прийняти таку особу знову відкритим серцем, щирою душею не раз вимагатиме від нас великого зусилля духа, а навіть подвигу душі, геройської постави, а остаточно – чесноти любови, яку мусимо випросити на колінах в Господа.
І тут підходимо до найголовнішого в божественній любові, в любові до ворогів: до такої любові людина, зранена гріхом, сама зі себе є нездатною. Лише окрема Божа ласка, Божа благодать здатна настільки укріпити наше серце, щоб ми були готові любити наших ворогів, бажати їм добра, бажати їм спасіння, молитися за них. Мабуть кожен із нас вже відчув на власному досвіді, як нелегко буває любити справжніх ворогів – відкритих, агресивних і жорстоких. Але нам варто пам’ятати, що протилежністю любові є ненависть. В той час як любов – від Бога і веде до Бога, ненависть – родом з пекла і веде до пекла. Якщо не будемо любити, почнемо ненавидіти, а це означатиме віддалення від Бога, від спасіння і наближення до пекла, до погибелі.
Тому любов – це, остаточно, не ласка, милість, яку ми виявляємо нашим ворогам. Це – перш за все дорога життя і спасіння, яку ми обираємо самі для себе. Цією дорогою іде перед нами Господь наш Ісус Христос. Він вже пройшов цією дорогою аж до кінця. Наприкінці цієї дороги є не Голгофа, а – Великдень, День перемоги, Воскресіння. Якщо ми віримо у Воскресіння, якщо говоримо щирим серцем і з переконанням віри «Христос Воскрес! – Воістину Воскрес!», то не біймося йти дорогою Хреста – дорогою Життя, дорогою Любови!
Владика Богдан ДЗЮРАХ
