В стосунку до гріха, загалом, трапляються два типи людей. Одні бачать гріх у всьому і схильні «списувати» на гріх все, що бачать довкруги себе. Так легше, як їм здається, пояснити собі та іншим певні важкі обставини та явища на цьому світі. Пригадуємо собі запитання учнів Ісусові, коли вони стрінули сліпого від народження чоловіка: «Учителю, хто згрішив? Він – чи батьки його, що сліпим він уродився?» (Йо. 9, 2).
Натомість, друга частина людей – в наших часах, припускаю, більше поширена – це ті, котрі не бачать і не визнають своїх гріхів. Про цю духовну сліпоту читаємо вже у Біблії. Ось цар Давид згрішив перелюбом, а до перелюбу додав ще вбивство Урії, військового і чоловіка жінки, з якою согрішив. І хоч сумління царя було обтяжене такими важкими злочинами, він спокійнісінько продовжував жити, так, наче б нічого страшного не трапилось. Та ось Господь послав до Давида пророка Натана, який розказав йому історію про немилосердного багача, що відібрав в убогого сусіда останню овечку і вбив її для власної гостини. Обурений цар спонтанно вигукнув: «Чоловік, що зробив те, заслужив смерть!», на що Натан відказав: «Ти – той чоловік!». Давидові неначе полуда спала із очей і він усвідомив усю гидоту вчиненого та визнав зі скрушеним серцем: «Згрішив я проти Господа!» (пор. 2 Сам. 11-12,1-14).
В Новому Завіті сліпотою щодо власних гріхів страждали фарисеї. Вони вважали себе зразковими в моральному плані людьми, оскільки намагалися виконувати дуже докладно усі приписи Мойсея. Втім, їхня «побожність» часто була лише зовнішньою, формальною, певним фасадом, за яким ховалася духовна пустка і подвійна мораль. За це Ісус їм гостро докоряв, називаючи їх «лицемірами», «сліпими фарисеями», порівнюючи їх до «побілених гробів», «які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисти» (Мт. 23, 36). Трагедією фарисеїв було те, що вони не хотіли бачити і визнати свій гріх: «Почули те деякі з фарисеїв, що були при ньому, і кажуть йому: «Невже і ми сліпі?» А Ісус їм: «Були б ви сліпі – не мали б ви гріха. Але що кажете: Ми бачимо, – то і гріх ваш зостається» (Йо. 9, 40-41). Іншими словами: сліпому Господь може ще відкрити очі, щоб той прозрів і очистився від свого гріха, проте, якщо сліпий твердить, що він все бачить, то з ним справа виглядає безнадійно.
Щоб бачити, людині потрібне світло. І цим світлом є Божа благодать, Божа присутність, Божа близькість. Однак, багато хто воліє жити в темряві, замість іти до світла, щоб не виявилися його лихі діла (пор. Йо. 3, 19-20). З іншого боку, Святі, піклуючись про своє духовне здоров’я, самі просили Господа про світло і дар бачити свої гріхи. Господь, посилаючи такій людині Святого Духа, Який «переконує» людину про гріх (пор. Йо. 16, 8, тобто показує їм їхні моральні недуги і недомагання, робить це з єдиною метою: щоб визволити її з гріховної неволі і зцілити. Це так, як лікар, який обстежує людину, «просвічує» її рентгеном чи робить комп’ютерну томографію і часом оголошує невтішні результати, але ми всі погоджуємося на ці процедури, бо розуміємо, що вчасно і правильно поставлений діагноз – необхідна передумова успішного лікування і запевнення здоров’я і тривалого життя.
Подібний принцип діє і у моральній сфері, з тією тільки різницею, що, в той час як в земних лікарів лікування не завжди завершується успіхом, Господь, як Божий Лікар і Спаситель, завжди дарує людині, яка щиро кається, повне зцілення і видужання. Тому побожні християни звертаються до Господа словами сирійського подвижника Єфрема: «Так, Господи, Царю! Дай мені бачити гріхи мої!», а навіть більше – просять доповнити Божою благодаттю те, що може сховатися від ока їхнього сумління: «А свої хиби хто ж розпізнає? Від провин таємних очисть мене!» (Пс. 19, 13).
Владика Богдан ДЗЮРАХ
