Осуджування інших завжди йде в парі зі сліпотою на власний гріх. Людина, котра не бачить власних провин, якимось дивним чином вміє дуже докладно вираховувати похибки і провини своїх ближніх. Як кажуть в нашому народі, «чуже бачить під лісом, а свого не бачить під носом». Саме за схильністю до осуджувань виявляється духовна сліпота і духовна вбогість людини. Осуджування інших є неначе лакмусовим папірцем того, що в серці даної людини не все здорове і чисте.
Осуджування починається від погляду на іншу людину, або від думки чи спомину про неї. Як правило, цей погляд є кривий, а спомин чи думка – негативні. Це може відбуватися внаслідок упередження, або під впливом якоїсь отриманої від інших інформації. Остаточно, осуд зароджується в серці, в якому немає любові.
Пригадаймо собі притчу про митаря і фарисея (пор. Лк. 18, 10-14): останній вихвалявся перед Богом своїми заслугами і добрими ділами, а водночас згірдливо та зверхньо споглядав на митаря, який стояв смиренно перед Богом і каявся в своїх гріхах. Натомість фарисей не вважав, що має за що каятися, бо ж він вважав себе мало не зразком досконалості, будучи «не таким, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар» (Лк. 18, 11).
Фарисей мав серце, повне гордості, самозадоволення і честолюбства. Він любувався у похвалах людей і очікував, що сам Господь буде його хвалити. А водночас був переконаний, що його позірна праведність давала йому право судити і засуджувати інших. Він не розумів, що перед обличчям Бога він теж є підсудний і потребує виправдання та спасіння. Тому і сказано наприкінці притчі, що митар пішов додому «виправданий», а фарисей – ні. Що більше, до своїх попередніх гріхів, на які він був сліпий, додав ще й інші, серед яких один з найважчих це – осуджування свого ближнього.
Ісус запрошує нас дивитися на інших людей поглядом любові. А любов завжди шукає можливості порятунку, спасіння, визволення. За словами апостола Павла, «любов ближньому зла не чинить. Любов, отже, – виконання закону» (Рим. 13, 10). Таку любов приніс в цей світ Месія – Христос-Спаситель, про якого євангелист Матей, відкликаючись на пророка Ісаю, пише, що Він «очеретини надламаної не доломить і гнота тліючого не загасить, аж поки не доведе право до перемоги» (Мт. 12, 20). Бог перемагає зло не правом сили, знищуючи грішника, а силою любові, яка його підносить, зцілює, спасає.
Любов не є наївною чи сліпою. Вона бачить, що гніт тліє і що тростина є надламана. Проте, спонукана співчуттям, любов намагається знайти бодай якийсь шанс, щоб відновити в людині образ і подобу Божу, щоб вона могла відкрити у собі і укріпити вкладене в неї Творцем добро і подолати зло, яке вдерлося у її життя і тримає її в своїй неволі.
Саме тому прохання про «духа любови» випереджує в молитві св. Єфрема прохання про здатність «не осуджувати брата мого». Вбачати в іншій людині «брата», тобто ближнього, когось близького, на котрому нам має залежати і до котрого в серці мало б виникати спонтанно і природно почуття любови, милосердя, співчуття.
«Господи, дай мені духа любови та оберігай моє серце від осуджування ближнього мого!». Амінь!
Владика Богдан ДЗЮРАХ
