Найважче — не повернутися. Найважче — повірити, що тебе чекають.

Найважче — не повернутися. Найважче — повірити, що тебе чекають.

Сьогодні неділя про Блудного сина.

І щоразу, коли я чую цю притчу, мене зупиняє одна думка:

головний герой тут — не син.

Головний герой — любов Отця.

Отець намагається бути поруч із двома синами.

З молодшим — коли життя очевидно руйнується через помилки, сором і наслідки.

І зі старшим — коли зовні все “правильно”, але всередині росте тиха образа, самотність і приховане нещастя.

Мені здається, ми часто впізнаємо себе в обох.

Іноді ми — той, хто втратив орієнтири й уже не знає, як повернутися.

А іноді — той, хто “все робить як треба”, але давно не відчуває радості,

бо серце живе на дистанції від любові.

І ось у цьому місці Бог робить щось неймовірне:

Він не читає мораль.

Не торгується.

Не принижує.

Він біжить назустріч.

Любити — завжди важко.

Але Бог завжди шукає місце в нашому житті:

і тоді, коли воно явно валиться,

і тоді, коли зовні все тримається, але всередині — пекло самотності.

Сьогодні я хочу зупинитися й дозволити цій правді торкнутися мене.

Без “правильної молитви”.

Без маски.

Без пояснень.

Жити милосердям — означає вважати Отця важливішим за свої гріхи

і важливішим за свої розчарування.

І, можливо, моя найчесніша молитва сьогодні звучить так:

“Отче, я втомився тікати — назовні чи всередину. Я хочу бути вдома”.

Якби ви сказали Богові одне чесне речення сьогодні — яке б воно було?

Отець Михайло Мельник