Це неймовірна історія хлопчини з Дрогобича, зміни в житті якого почалися із однієї лекції в університеті
Знайомтеся, Володимир Станчишин, 30 років, один із двох найперших асистентів “Витанії” – будинку підтриманого проживання для людей з особливими потребами. Цей будинок нещодавно відсвяткував своє 5-ліття, куди ми з “ДивенСвітом” завітали та була вражені побаченим, а ще більше – почутим. Там ми й познайомилися, і Володимир розказав нам свою історію.
Від букмекерства до книжок
Я був колись букмекером-касиром, приймав ставки на спорт. А потім поїхав вчитися до Львова на психолога на заочному. І на одній з наших сесій була лекція з дефектології, яка мене просто вразила. Я навіть не маю досі пояснення, чому – бо крім мене, це нікого так особливо не вразило. Я наче вперше почув, що у світі є неповносправні люди. Це щось мені так “стрелило”. І після того було дуже багато різних подій. Я почав ходити на “Школу Християнського Життя”, хоча це мені було накладно як букмекеру. А через рік – закрили нашу букмекерську контору, заборонили гральний бізнес в Україні, я залишився без роботи. І я почав скуповувати книжки про неповносправних осіб.
Одного разу я приїхав до своїх сестер, в яких я жив під час навчання на психології. В однієї з них якраз нещодавно народився хлопчик. І того приїзду сестри до мене дуже холодно поставились. Я собі, як “великий психолог”, подумав “Що ж люди так змінюються після народження дитини”. А я – 24 роки, до Львова вибився! – такий натхненний щодня прихожу з навчання, показую їм свої книжки, які накупив на розпродажах, а вони на мене дивляться хворими очима. Одного разу приходжу, а на кухні лежить книжка про неповносправних. Я кажу ”О, я про ту книжку вже чув” – і починаю сестрі розказувати. Відвертаюся, а книжка зникла. І думаю собі: “Все, кінець моїм стосункам з моїми родичами”. Пішов до себе в кімнату. А наступного дня сестра покликала мене гуляти і розповіла, що її дитина народилася з синдромом Дауна.
Для мене це був шок. І стало дивно, що я рухаюся саме в цьому напрямку.
Я тоді собі вирішив, що хочу далі працювати з неповносправними людьми. І одразу, того ж тижня, мені подзвонила моя подруга, з якою ми вчилися на психології, і розповіла про вакансію, яка не підійшла її другові. Він розповів їй за чаєм, що є така організація “Лярш”, де проживають неповносправні, що там працює якась монахиня (цією монахинею виявилася с. Лукія, була серед засновників будинку для неповносправних “Витанія” – ред.). А подруга знала, що я цим цікавлюсь. Іду я собі по Дрогобичі, нікого не чіпаю, аж раптом вона мені дзвонить: “Я тобі знайшла роботу”!
Це було величезним здивуванням, бо в понеділок я прийняв рішення, що хочу працювати в тій сфері, бути волонтером – я думав, я на все погоджуся, – а в середу мені дзвонить моя подруга, що знайшла мені оплачувану роботу. Через тиждень я поїхав на першу співбесіду.
Майстерня “Бджілка”
Так почалася моя історія в “Лярші”. Коли туди я прийшов, я з першого дня точно знав, що це – моє місце.
До того моменту в мене була незряча подруга Таня, яка багато мене навчила що треба робити, як треба поводитись, дала мені багато “практичного матеріалу”. Тож коли я прийшов у “Лярш”, я одразу дуже добре себе почував.
Я працював у Майстерні*.
*Організація “Лярш-Ковчег” має 5 майстерень для неповносправних, яких у Львові є до 70 осіб. Там розумово неповносправні особи, наші Друзі – так ми їх називаємо – роблять різні вироби: коралі, свічки, іконки з дерева. Потім ми організовуємо виставки. Локація майстерні залежть від району, де живуть Друзі.
Це місце, куди неповносправні 5 разів на тиждень приходять на роботу, з 10 ранку до 4 пообіді. Вони працюють, спілкуються, моляться. Разом з нами варять їсти. Роблять все те, що роблять інші люди. Новим для мене було те, що буває таке ставлення до неповносправних осіб. Великою особливістю цієї спільноти було те, що вона приймала просто всіх, такими, як є. Це було для мене, хлопчика з провінції, великим відкриттям: у світі є організації, які не ставлять ніяких умов, щоб тебе прийняти. Їм байдужа твоя освіта, які в тебе статки, одяг, як ти виглядаєш. Просто якщо хочеш бути – то приходь.
Моє перше споріднення було власне з Друзями: мені було з ними дуже комфортно, навіть спочатку комфортніше, ніж з іншими асистентами, такими, як я.
Майстерня “Бджілка” була для мене величезним відкриттям цілого світу. Львів, неповносправні особи, я ходжу на роботу – після букмекерства! – просто для того, щоб сидіти з неповносправними особами і щось робити. Це був переворот!
Мрії про дім
Нам одразу сказали, що планують відкривати будинок “Витанія”. Тоді й запитали, хто з нас, асистентів, хотів би жити в такому будинку. І я точно відразу знав, що я хочу там жити.. Мабуть тому, що неповносправних осіб легко прийняти, і вони легко мене приймали. І зникли якісь мої дитячі, підліткові речі з неприйняттям. Тут було дуже по-іншому . Вони мене любили, і я їх любив. У нас завжди були дуже гарні стосунки. І я думав, що я точно хочу пробувати далі.
Чотири асистенти зголосилися жити у майбутній “Витанії”. Але проект будинку “заморозили” на цілий рік. Я далі працював на майстерні. Рік ми чекали і роздумували, буде чи не буде цей будинок, яким має бути його формат… Багато говорили з сестрою Лукією, яка була керівником цього процесу….. Це для мене мав бути новий етап. Я дуже хотів безпеки будинку. Хотів мати велику приналежність до спільноти. І взагалі, поняття спільноти було для мене дуже новим.
Ми поселилися в будинок з Марією Заверухою, моїм однолітком, яку призначили координатором будинку. До відкриття будинку з чотирьох охочих асистентів залишилися ми двоє – інші змінили рішення.
Будні й свята “Витанії”
І уявіть собі, у цей будинок 5 вересня заїхали двоє малознайомих одне одному людей. І вони мали жити разом в цьому будинку і творити з цього взагалі щось. Тут все було новесеньким. А ми не знали нічого як робити, ні їсти не вміли варити. А тут ми розуміємо, що нам треба для неповносправних осіб їсти варити три рази на день, треба прибирати, робити дуже багато дрібних речей: встати о 7 ранку, готувати всім сніданок, їхати до різних майстерень – це ж 5 майстерень по цілому місту, і ніхто не знає, коли на яку майстерню нам випаде їхати за Друзями. Ми мусили постійно їхати кудись у тих маршрутках, повертатися, прибирати хату, готувати вечерю, зустрічати гостей. Нас було тільки двоє, і нам дуже пощастило, бо ми були перші, хто це починав, і не знали, що з тим робити. Тому все було яскравим! І ми з Марією дуже здружилися – в нас, в принципі, виходу іншого не було. Ми жили тут постійно. В нас був один вихідний на тиждень: в мене у вівторок, а в Марії – в четвер. Всі інші дні ми тут, з ранку до вечора. Ми тут ночуємо, ми тут їмо, в неділю – їдемо кудись з Друзями.
Всюди, де б ми не були, будь-яке соціальне життя, в Лярші чи за його межами, було з нашими друзями, ми не могли бути без них.
Дуже багато часу ми проводили в будинку, ми не працювали на майстернях, а були тільки асистентами будинку – це було нашою основною роботою.
В цьому будинку Друзі живуть не постійно, вони приїжджають на один-два тижні, або, наприклад, якщо в когось мама захворіла – то на той період, на який вона лягає в лікарню. Так робилось для того, щоб усі Друзі, які є в спільноті, змогли попробувати самостійне життя, без батьків. І це було деколи дуже складно, бо уявіть собі, що зранку, в понеділок ти прокидаєшся, після робочих суботи й неділі (зараз асистенти вже в неділю не працюють, як ми колись). В тебе є троє неповносправних осіб, двоє додаткових асистентів, які прийшли тобі допомогти. Ти готуєш всім їсти, збираєш кожному сумку, думаючи, хто куди їде, на яку майстерню. Всі роз’їжджаються, і на вечір ти збираєшся у схожому колі, де є троє інших неповносправних осіб з іншими історіями, інші асистенти-помічники, і ти сидиш і розумієш, що тобі треба вибрати їм кімнати, треба розкласти їхні речі, що все починається спочатку. Різні характери, різні люди. І це все було дуже дивовижним. Зараз подумав, що напевно це було досить тяжко :)..
Крім того, в нас було дуже багато гостей. “Витанія” була першим таким будинком в Україні, і, звісно, всі приїжджали на нас дивитися, і ми мусили всіх зустрічати. Ми з Марією, дві Попелюшки :), всім відчиняємо двері, садимо за стіл, чаюємо, вечеряємо, наводимо контакти. Це було постійно і дуже виснажливо, але насправді це був фантастичний час. Ні я, ні Марія дотепер ані на мить не шкодуємо, що ті два роки провели тут, у “Витанії”, що жили тут. Ми бачили дуже багатьох людей і мали дуже багато різних пригод зі всіма на світі: асистентами, Друзями, гостями, сусідами. Все, що могло відбутися дивного – все тут відбувалося. Ми багато втомлювалися, але ми й багато відпочивали.
Такі будинки, як Витанія, варті того, щоб існувати, бо ми бачили, що Друзі, які приїхали жити в будинок, були щасливими! Вони жили без батьків, і їм це подобалось. Уявіть собі, неповносправна особа в 30, 40 років вперше поїхала з дому!
Зараз Друзі вже звикли: 5 років вони сюди їздять, возяться туди-сюди. А тоді все було вперше. Перші рази, перші враження від всіх, від всього. І це було фантастично. що ми бачили, наскільки вони щасливі і наскільки їм подобається жити окремо, бути з молоддю-асистентами, те, що ми тут робимо.
Ми багато ходили. Марія була дуже винахідливою – вона постійно нас кудись тягнула: на різні форуми, в макдональдс, в кіно, театр. Євро 2012 далося нам великими силами: з візочком, з купою Друзів – всіх запросили, кого можемо – ішли у фан-зону… Молодість, одним словом:).
Про дві полички
Це все було дуже атракційно, але ми багато навчилися. Потім ми з Марією пішли з будинку. Я ще працював у будинку “Емаусу” (“Емаус” тепер має схожий будинок). Зараз ми з Марією одружені. У нас є піврічний син. Тобто для нас “Витанія” стала не просто місцем роботи, а й місцем покликання. Зараз я працюю психотерапевтом і супроводжую багатьох батьків, які мають дітей з особливими потребами. Також беру участь у багатьох семінарах, які організовує центр “Емаус”. Я дуже зараз “в темі”, але вже як фахівець. Марія працює в реабілітаційному центрі “Джерело” фандрейзером. Ми залишилися в цій сфері, і ми лишилися разом. Тож це також дуже “наша” історія.
Зараз я маю багато роботи, і багато роботи вдома, бо в нас є малюк, тож чимало зараз з того, що люблю, не можу собі дозволити (наприклад, ми любителі поїхати кудись, бути з людьми, проте зараз мало подорожуємо). Але в нас з Марією є ще одне спільне, що ми любимо: це книжки. Ми разом ходимо в книгарню, вибираємо собі книги – це наше велике захоплення. В нас вдома є окремі стелажі, свої “бастіони” книжок, і наші книжки ніколи не “перехрещуються”, а мають своє місце. Ми їх позичаємо одне в одного. В нас багато речей спільних, бо ми чоловік і дружина, але тільки не книжки :)
Так завжди було, бо коли ми ще жили в “Витанії”, купили ці стелажі: я в свою кімнату, Марія – в свою, і одна асистентка якось сказала: “О, як поставите ці стелажі разом, буде “стінка””. Так що в нас тепер “стінка” вдома, але полички кожен має окремі:)
Про тату на нозі
Це їжачок в тумані. Я зробив це тату, коли жив у “Витанії”. Я собі думав: мені треба зробити тату таке, щоб я в 90 міг подумати: “о, окей”.
Їжачку в тумані можна надати такого сенсу: коли їжачок спускається в туман, то він занурюється в несвідоме – такий собі психотерапевтичний їжак :). Їжачок в тумані дуже багато шукає, наштовхується то на того, то на іншого. Це різні страхи, які є всередині нас, переживання – все, що є в нашому несвідомому. Також в мультику є кобила, яка стоїть ногами в несвідомому, а зверху видно її тіло. Це суть добра, яке має своє коріння в несвідомому, але його дуже видно – найголовніша суть нашого єства. Найважливіше, що їжачок потім падає в річку. Там дуже гарно сказано, що коли ми починаємо “копатися” в собі, то не завжди можемо самі “вигребсти”, знайти потім шлях назад. І коли Їжачок каже: “Все, тоді я буду просто плисти за течією”, то до нього каже якийсь голос: “Якщо ти хочеш, я приведу тебе до берега”. Їжачок каже: “Так, я хочу”. І це також якась відповідь на поклик Бога: “Я можу тобі допомогти, коли ти блукаєш”.
Ще Їжачок має на своїй паличці варення. Варення – це символ того, що з собою треба мати кожен день трошки ресурсу, щоб цей день був яскравішим.
І коли я це все слухав, то думав, що Їжачок – такий гарний символ того, з чим би я хотів себе асоціювати. Це і моя праця психотерапевта, і щось таке миле.
Розмовляла Марта Зозуля
