Стати другом, моральним авторитетом і особистим психологом – усе це поєднується в людині, яка хоче стати наставником для дитини-сироти. В Україні 770 закладів інтернатного типу, у яких перебуває 104 тис. українських дітей. Кожна 30-та дитина шкільного віку навчається в інтернаті, а кожен 3-й вихованець інтернату – це дитина з інвалідністю. Ніякі подарунки, матеріальна підтримка ніколи не замінить їм теплих емоційних стосунків з батьками і друзями. Бути прийнятим, любленим, бажаним і зрозумілим – це те, чого часто не вистачає дітям-сиротам.
«Ці діти травмовані складними життєвими обставинами, а система, яка годує та одягає, не може повноцінно підготувати їх до самостійного дорослого життя. Тому проходить час, і їхні діти часто також потрапляють до інтернатів», – каже Микола Кулеба, Уповноважений Президента України з прав дитини та один з ідеологів наставництва для дітей-сиріт в Україні.
За інформацією організації «Одна надія», вихованці інтернатів у 10 разів частіше потрапляють в рабство, у 30 разів більш схильні до алкоголізму, у 45 разів частіше стають безробітними, у 100 разів частіше отримують судимість, у 500 разів вірогідніше вчиняють самогубство.
Восени 2016 року Президент України Петро Порошенко підписав закон щодо запровадження наставництва як однієї з офіційних форм допомоги дітям у закладах інституційного догляду. Відтепер вихованцям інтернатів можна допомагати пристосуватися до самостійного життя, не оформляючи опікунства і не укладаючи правових відносин.
Мати наставника в інтернаті – це отримати визнання
«Якщо колись у дитинстві ми хизувалися крутим МП-3 плеєром, то ці діти хизуються тим, що мають наставника, – пояснює студентка 5-го курсу соціальної педагогіки УКУ Іванка Бедь. – Майже весь клас дивується, чому не всім дали наставника. Це для них велика радість, але, на жаль, не всі хочуть бути наставниками».
Іванка – одна з 6 студенток соціальної педагогіки УКУ, які після тренінгу у жовтні стали наставниками для дітей-сиріт віком від 10 до 15 років із Львівської загальноосвітньої школи-інтернату №2. Керівництво віддало під наставництво саме тих дітей, які тільки потрапили в інтернат і ще не стали частинкою системи, не підпали під вплив і не створили собі кумирів.
Іванка є наставницею для 10-річного хлопчика, який виріс у сім’ї без тата. Відкриватися в розмовах почав лише через деякий час. Щоб стати другом, треба завоювати авторитет і довіру, а для цього часто треба пройти коло випробувань, каже дівчина.
«Свій тест на витривалість я пройшла через інших дітей, які ставили мені багато запитань і привертали увагу відвертою поведінкою. Мій хлопчик вже собі такого не дозволяв. У такі моменти доводилося включати «сувору тітоньку» і вміти твердо відстояти позицію справедливості і правди. Не всі діти мене там люблять, але всі знають, що мого хлопця ображати не можна. Він має захист», – розповідає Іванка.
У Марка (ім’я змінено) досить м’який характер. Він успішний у навчанні і досить кмітливий, такий собі інтелігент, який вміє битися, але весь час боїться нашкодити – так його описує наставниця:
«Часто він запитував мене, як правильно реагувати на агресивну поведінку оточення. Бережи своє світло, кажу, бо в цьому твоя сила. В анкеті Марка було два побажання – аби наставником був хлопець і аби він цікавився футболом. Але хлопців не було. А я хоч і дівчина, люблю футбол, і захищатися вмію, бо виросла серед братів. Кажу йому, що вмію битися, але це не допомагає. Він схожий на свого братика, який дав здачі у відповідь на глузування, і тут же просив вибачення у кривдника».
Дівчина надихається дітьми, сама любить дитячий фан і з легкістю може гратися з ними навіть у «дракончики». В інтернаті вона може провести до 5 годин, перевищуючи умовний часовий мінімум.
Як хлопчик сприймає їхню дружбу, Іванка дізнається від інших дітей в інтернаті.
«Він трохи інтроверт, тому не дуже буде сам розповідати. Знаю від його друзів, що він аж молиться, аби я прийшла. Це дуже мило. Ми багато проводимо часу разом, часто запрошуємо до гри й інших дітей. Думаю, що залишимося друзями навіть після закінчення проекту», – каже Іванка.
Правильно розподілити сили – одне з найголовніших вмінь наставника
Студентка Оксана Бокало є наставницею для 13-річної дівчинки (Інги). Дитина рано втратила маму, виховувалася бабусею і вітчимом у багатодітній сім’ї. В силу свого підліткового віку Інга менше часу приділяє навчанню, зате більше цікавиться стосунками, дружбою і шукає порад в своєї наставниці.
«Інга трохи має проблеми з навчанням. Вона змінила кілька шкіл, і їй доводилося кожного разу пристосовуватися до нового середовища. Я стараюся допомогти їй з навчанням. Але часто те, що плануємо на першій зустрічі, посувається аж на п’яту. Це вчить мене бути більш терпеливою. Коли вчимося, приходять й інші діти. Гуртом вчитися легше, і я допомагаю й для них», – каже наставниця.
В інтернаті вміють поважати особистий простір, і коли наставник спілкується з дитиною, ніхто не заважає, додає Оксана.
Інга у неї відкрита і щира, але поки що друзів має мало. Хоча деякі з дітей вже стали для неї авторитетами, хоча і не є прикладами для наслідування, звертає увагу Оксана:
«Через передчасну смерть мами Інга має дефіцит у відкритому спілкуванні і дружбі. Вона хоче мати людину, якій можна розповісти свої секрети, поділитися і почути пораду. Всім же відкритися не може. До того ж вона вирізняється з оточення – любить читати і пише вірші. У той час, коли інших цікавлять ігри і серіали, а найгірше – деякі вже почали захоплюватися шкідливими звичками».
Наставниця постійно тримає контакт з дитиною – окрім зустрічей в інтернаті, вони переписуються в соцмережах і телефонують одна одній.
Правильно розподілити сили – одне з найголовніших вмінь наставника, вважає студентка 1-го курсу педагогіки Ірина Федик. Треба розуміти, що ти не зможеш допомогти усім, навіть, якщо діти цього дуже хочуть, каже вона.
«Спочатку мені було складно. Коли тільки прийшла, усі діти віталися в очікуванні, що для когось з них я стану наставником. Цей проект – це великий шанс для дітей-сиріт соціалізуватися. Вони вчаться розуміти не лише тих, хто в інтернаті, але і комунікувати з людьми ззовні», – зазначає дівчина.
Вона є наставницею для досить спокійної дитини. Більшість часу вони проводять в навчанні. Підвищити освітній рівень і виховати моральні цінності – такі цілі ставить перед собою Ірина у роботі зі своєю дитиною.
«Ми читаємо історії з підручника з казкотерапії, а потім виконуємо завдання. Мені дуже легко спілкуватися з Маринкою, бо вона щира і відкрита. Зараз починаємо вчити англійську, правда, тільки на початковому рівні. Я б не сказала, що ми схожі, але нас об’єднує те, що обоє любимо спорт і читання», – розповідає студентка.
Проект наставництва розрахований на 9 місяців, але участь в ньому можна продовжувати і далі. Дружба існує і поза проектом.
Головне – за цей час стати справжнім прикладом і показати стандарт, до якого варто рівнятися. А це завдання не з легких. По-перше, треба бути мотиватором і багато знати, а по-друге, щиро жертвувати собою, щоб діти це відчули, переконана наставниця Іванка Бедь.
Як проект наставництва розвивають в УКУ?
У проекті наставництва студенти соціальної педагогіки Українського католицького університету беруть участь з 2014 року. Цьогоріч університет підписав угоду про співпрацю в реалізації україно-американського проекту наставництва «Education breaks barriers» («Освіта долає бар’єри») з організаціями «Omnis» та «Sublimitas» (США).
«Цей проект передбачає персональне наставництво для дитини-сироти, а саме зустрічі з дитиною двічі на тиждень, допомога з виконанням домашнього завдання та заняття, які сприяють розвитку особистості, формування цінностей та підтримка дитини там, де цього найбільше потрібно. Ми опиралися на досвід організацій, які вже тривалий час займаються допомогою дітям-сиротам. Зокрема, співпрацюємо з проектом наставництва «Одна Надія» (Київ) і Комісією УГКЦ у справах родини. Соціальна педагогіка УКУ готує нове покоління фахівців у сфері соціального здоров’я, які здобувають практичний досвід через волонтерство і наставництво в школах-інтернатах», – розповідає керівник проектів та програм кафедри соціальної педагогіки УКУ Юлія Кокоячук.
Щоб заохотити студентів, в університеті проводилися семінари про наставництво. Представники організацій «Omnis» та «Sublimitas» (США) провели скайп-співбесіди з усіма бажаючими стати наставниками, які заповнили анкети, підготували резюме та рекомендаційні листи. Наступний етап відбору – тренінг для наставників, де вчать різним методикам роботи з дітьми, відбирають майбутніх наставників і підшуковують для них дітей.
Відповідно до законодавства до наставника є певні вимоги: він повинен досягти повноліття, пройти медогляд, надати соціальній установі довідку про несудимість, довідку з наркологічного диспансеру та пройти спеціальний курс із підготовки.
В УКУ тренінги для наставників проводили пані Марія Саквук та пані Олена Різак з Комісії Української Греко-Католицької Церкви у справах родини, які вже кілька років розвивають Проект наставництва та регулярно проводять тренінги.
За словами пані Марії Саквук, є кілька співбесід, під час яких відбирають людей для наставництва – перед початком тренінгу розповідаємо, чого очікуємо, яка відповідальність лягає на людину і чи зможе вона поєднати волонтерство з іншими обов’язками, під час тренінгу, коли більше дізнаються про людину і після тренінгу – перед зустріччю наставника з дитиною.
«По-перше, ми перевіряємо мотивацію людини. Адже хтось просто шукає себе у будь-якому виді волонтерства, хтось – в пошуках роботи і шукає, де бути задіяним, хтось – просто захоплений, але має маленьких дітей і таким треба зважити, чи вони зможуть приділяти достатню увагу і сім’ї, і дитині з інтернату. Безробітним радимо почекати, поки все стабілізується, багатодітних просимо зважувати свої сили реалістично. Активним наголошуємо на тому, чи дійсно це те, до чого вони покликані. Буває так, що подружжя може заміняти одне одного в наставництві. Хтось один лишається з власними дітьми, а інший – йде в інтернат», – зазначає тренер.
Зазвичай, наставників для дітей підбирають у співпраці з працівником інтернатного закладу, враховуючи зацікавлення дитини, її інтереси і хобі.
Спільність інтересів і талантів між наставником і дитиною та власне потреби самих дітей – це ще один критерій при відборі наставників, каже пані Марія: «Був випадок коли хлопчик цікавиться футболом, а чоловіків наставників було дуже мало. Ми знайшли жінку, яка хоч не була обізнана у футболі, але була готова цікавитися чимось новим. Вона купувала зошити із наклейками футболістів, і так зацікавлювала дитину».
У Львівській загальноосвітній школі-інтернат №2 75% дітей мають наставників. Буває й так, що наставники замінюють дітям батьків, зауважує директор школи-інтернату Андрій Закалюк. За три роки роботи він помітив реальні зміни в дітях: «Вони стають більш відкриті, комунікабельні, знаходять старших друзів. Починають краще вчитися, бо наставники допомагають готувати домашні завдання. Діти-сироти потребують уваги. Ми не завжди можемо її так багато дати. Тому стараємося, щоб кожна дитина мала свого наставника. У когось тісні стосунки зберігаються навіть після закінчення проекту, у когось – менш тісні. Для одної з наших дівчаток наставниця залишилася найкращою подругою навіть після випуску зі школи. Проект закінчується, а дружба – триває».
Пілотний проект Міжнародної громадської організації «Одна надія» стартував у 2009 році. Серед організацій, які продовжують розвивати цю ідею – Комісія УГКЦ у справах родини, організація «Турбота в дії», організація «Центр дітей-сиріт». Практика наставництва у Києві діє впродовж останніх 10 років, у Львові – 4 роки. Наставниками можуть стати як студенти, так і люди пенсійного віку. Є люди, які задіяні в проекті більше 3 років. Цей проект особливо успішно розвивається в Івано-Франківську, Дрогобичі, Червонограді, Бориславі. Але і там є багато інтернатів, діти в яких потребують наставників.
З питань щодо організації тренінгів для наставників можна звертатися до пані Марії Саквук (тренер, комісія УГКЦ у справах родини) – 0676741986
Автор: Ірина Наумець
Фото: ilovehdwallpapers.
