Не давати дитині права на помилку, контролювати кожен її крок, прагнути, щоб вона втілила в життя ваші нереалізовані мрії, — кращих способів виростити закомплексовану і інфантильну людину, просто не існує. На випадок, якщо ви хочете іншого результату, ми зібрали сім важливих правил виховання від дитячого психолога Юлії Гіппенрейтер.
- Любіть дитину просто так
Дитині дуже важливо знати, що її приймають і люблять без всяких умов. Не тому, що він чи вона зробила уроки, зумів не порвати штани і взагалі добре себе вів, — інакше він буде жити в постійному страху, що варто йому зробити щось не так, і він втратить право на батьківську любов. Батькам здається, що варто їй дати слабину, зайвий раз ласкаво подивившись на дитину і сказавши їй, яка вона є їм дорогою, вона відразу відіб’ється від рук. На щастя, все влаштовано не зовсім так.
«Причина широко поширеного оціночного ставлення до дітей криється у твердій вірі, що нагороди і покарання — головні виховні засоби. Похвалиш дитину — і вона зміцниться в добрі, покараєш — і зло відступить. Але ось проблема: ці засоби не завжди безвідмовні. Хто не знає закономірність: що більше дитину лають, то гіршою вона стає. Чому ж так відбувається? А тому, що виховання дитини — це не дресура. Батьки існують не для того, щоб виробляти у дітей умовні рефлекси».
- Не заважайте її природному розвитку
Якщо дитина хоче всюди залізти, постійно брудниться, ходить по калюжах, щось ламає, розбиває і задає мільйон питань — це свідчить про те, що з нею все добре. Так вона випробовує себе і проявляє допитливість, необхідну для її розвитку.
Найкраще, що можна зробити — не заважати. Допитливість може швидко згаснути, якщо дитина тільки й чує «не став дурних запитань», «виростеш — дізнаєшся» і «вистачить тобі безглуздими справами займатися». Участь батьків у розвитку дитини має підтримувати її природні прагнення, а не гасити їх, підміняючи іншими, більш важливими або корисними з їх точки зору.
«До дитячого саморозвитку потрібно ставитися дуже уважно. Зараз стали поширюватися методики раннього розвитку, раннього читання, ранньої підготовки до школи. Але діти повинні до школи бавитися! »
- Заохочуйте самостійність
Не менш важливо не заважати дитині робити перші спроби бути самостійною. Бажання дитини самостійно зав’язати шнурки потрібно заохочувати увагою та поважати, навіть якщо ви поспішаєте. При цьому увагою мовчазною — без підказок, порад і критичних зауважень. Якщо щоразу кидатися робити все за дитину зі словами «дай я» і «у тебе не вийде», вона досить швидко перестане навіть намагатися щось робити сама.
«Утримайтеся від критики! Якщо ви проявите щире зацікавлення до його справи, то ваша взаємна повага і прийняття посиляться. До того ж, дорослому не слід втручатися, якщо дитина зайнята справою і не просить допомоги. Таким невтручанням батько повідомляє: ти впораєшся, у тебе вистачить сил».
- Дайте дитині можливість брати на себе відповідальність
Що старшою стає дитина, то більше з’являється речей, з якими їй потрібно давати раду самотужки. Поступово вона почне самостійно переходити вулицю, робити уроки, вибирати друзів. Дозвольте їй це робити, але встановіть межі свободи: наприклад, домовтеся, що вона може сам вибирати, коли сідати за уроки, але на восьму годину вечора все повинно бути зроблено. Самостійність не повинна „впасти“ на дитину в одну мить: перед кожним кроком поговоріть із нею і поясніть, що ви даєте більше свободи не тому, що вам набридло за цим стежити і «нехай що хоче, те й робить», а тому, що ви вірите, що вона впорається. І все одно будьте поруч — на випадок, якщо буде потрібна допомога.
«Заперечення бувають приблизно такі: “Як же мені його не будити? Адже він обов’язково проспить, і тоді будуть великі неприємності в школі?” Або:” Якщо не буду змушувати її робити уроки, вона нахапає двійок!”. Як це не парадоксально звучить, але ваша дитина потребує негативного досвіду, звичайно, якщо той не загрожує життю або здоров’ю. Дозволяйте вашій дитині зустрічатися з негативними наслідками своїх дій (або своєї бездіяльності). Тільки тоді вона буде дорослішати і ставати “свідомою”».
- Не плутайте турботу і батьківський диктат
Батьки, безумовно, повинні брати участь у житті дитини — та в жодному разі не проживати його за неї. Незалежно від їх нереалізованих амбіцій, у дитини будуть власні бажання й інтереси. Дбати — це перш за все прислухатися до бажань дитини, а не діяти за принципом «я знаю, як для нього буде краще».
«Коли дитина вже не знає, чого вона хоче, тому що вона не звикла прислухатися до себе, — це якраз результат батьківського диктату. Вона стаєя безпорадною в цьому сенсі, і це найстрашніше».
- Не критикуйте
Під час дорослішання дитині доведеться зіткнутися з різними складними питаннями, і їй буде набагато легше з цим впоратися, якщо вона звикне говорити про них із батьками. Довіра будується на доброму ставленні: якщо вашої першою реакцією на одкровення дитини буде критика, осуд або неувага, вдруге вона вже нічого не розповість.
«Уявіть собі вашого кращого друга. Як ви посміхаєтеся при зустрічі, як радієте йому. Навряд чи в його товаристві ви починаєте насамперед критикувати, вказувати і оцінювати».
- Говоріть дитині про свої почуття
Розуміти дитину — важливо. Та не менш важливо і доносити до неї те, що відчуваєте ви. Адже між людьми не може бути справжньої близькості, якщо один із них не до кінця відвертий. Щоб ваша щирість не купувала форму звичайних докорів, використовуйте «Я-повідомлення» — так ви зможете висловити свої негативні почуття в неконфліктній формі. Наприклад, замість «Ну що у тебе за вигляд!» Можна сказати «Я не люблю, коли мої діти ходять розпатланими, тому що мені соромно перед сусідами».
«”Я-повідомлення “дає можливість дітям ближче пізнати нас, батьків. Нерідко ми закриваємося від дітей бронею “авторитету”, який намагаємося підтримувати будь-якою ціною. Ми носимо маску “вихователя” і боїмося її хоча б на мить зняти. Іноді діти вражені, дізнавшись, що мама і тато можуть взагалі щось відчувати!»
Духовно-психологічна порада отця Сергія Тихона Кульбаки
Фото з інтернет-джерел
Не вміють наші батьки виховувати дітей! НЕ ВМІЮТЬ!
Всунули гаджет в зуби, щоб не лізла дитина зі своїми запитаннями – от і все виховання.
В Італії, Іспанії, Канаді, Швеції, Ізрайлі і в багатьох інших країнах дитина намалює якусь каляку-маляку, а батьки її розціловують цілий день, хвалять, радіють з нею її успіху, називають її самою обдарованою і талановитою і роблять це максимально щиро!
Як роблять наші мамусі і татусі, коли дитина цілий день реально старалась щось зробити, щоб заробити таку їй потрібну батьківську увагу і любов і якось проявити себе – правильно, кажуть їй “ой, та відчепись, ти що не бачиш мама зайнята (або з тьотею розмовляє)” Дуже часто такі ігнори відбуваються і при третіх особах.
До татка, в більшості випадків, дитина навіть і не йде, бо наперед знає, що татко прийшли змучені-змучені після роботи, пузо до гори і йому зараз (і впринципі як завжди) не до його творчості.
Буває ще гірше, коли батьки тупо і прямолінійно відповідають дитині, що те, що вона намалювала, зробила, зліпила – це просто гівно або якісь каракулі.
Коротше, самі наші батьки потребують неменшого виховання ніж діти. Самовиховання, в першу чергу!
Бо ростять з віку в вік – закомплексованих, інфантильних осіб, а потім дивуються чому так живемо.