Чому Церква дає розгрiшення вбuвцям, та не прощає грiхiв людям, у котрих не склалося з першим шлюбом i котрi хочуть почати все спочатку? Невже прагнення людини створити нову щасливу сiм’ю є грiховним?
Вiдповiдi на цi та iншi питання — у розмовi з представниками двох найбiльших конфесiй в Українi: речником УГКЦ отцем Iгорем Яцiвим та викладачем Київської православної богословської академiї, магiстром богословських наук, кореспондентом прес-служби УПЦ КП Андрiєм Головковим.
Чи допускає Церква розлучених до сповiдi? Чи дає при цьому розгрiшення?
о. Яцiв: – Сповiдь – це позбавлення грiхiв через покаяння. Є п’ять її необхiдних елементiв: iспит совiстi, жаль за грiхи, постанова виправитись, визнання грiхiв перед священиком i вiдбуття покути. Без їх дотримання правдивої сповiдi немає.
Людина повинна щиро жалiти про всi грiхи. А не так, що за це менi шкода, а за це не шкода, а ось тут iнша людина сама винна. Тобто має бути бажання виправитися, обiтниця не допускати бiльше грiха. Якщо особа розлучена, живе зi своїм чоловiком окремо, але нiкого нового не має, це не є проблемою, бо життя в сепарaцiї не грiх. Якщо ж вона брала церковний шлюб i живе з новим партнером, то вона починає жити в станi грiха.
А. Головков: -А в православнiй конфесiї сповiдь у такому станi вiтається, тому що людина кається в грiху. I якщо вона приносить щире покаяння, то нiякої заборони на розгрiшення пiд час сповiдi бути не може.
А що робити людям у такiй ситуацiї — невже змiнювати конфесiю?
о. Яцiв: – Треба розумiти, що одружуєшся на все життя. Саме тому перед удiленням шлюбу є обов’язкова участь у шлюбних науках. Якщо вiдбувся цей шлюб, а потiм виявилося, що важко жити разом, люди розходяться, але церковний шлюб залишається. Якщо ж люди хочуть узяти новий шлюб, то звертаються до церковного трибуналу, який вивчає цей шлюб i на основi законiв Церкви визначає, чи не було перешкод для його удiлення. Якщо вони були, тодi церковний трибунал уневажнює шлюб i, по сутi, визнає, що його нiколи не було. Наприклад, таке може бути, якщо хтось iз подружжя затаїв свою статевy неспроможнiсть. Також шлюб уневажнити можуть через брак форми (примiром, не було одного зi свiдкiв) або через брак згоди (як варiант, коли наречена була вагiтна).
Але звернення до церковного трибуналу не завжди означає уневажнення шлюбу. Вiн може визнати, що шлюб укладено з усiма нормами i вимогами, перешкод не iснувало. Якщо людина вже зробила вибiр, за нього треба вiдповiдати й далi жити самому.
Якщо шлюб нечинним не визнають, а людина все ж створила нову сiм’ю, вона може розраховувати на прощення?
о. Яцiв: – Кожна людина, не залежно вiд виду i кiлькостi її грiхiв, може пiти до сповiдi тiльки тодi, коли жалкує про грiхи й обiцяє виправитися. Тобто навiть якщо вона чинила перелюб, маючи шлюб, i жила статевим життям з iншою людиною, а приходить до сповiдi й обiцяє виправитися та бiльше цього не робити, то повинна сповiдатися. Але коли вона тривало живе з кимось iншим, створила нову сiм’ю за державними законами, часто уже з дiтьми, то тут немає постанови виправитися. Тож священик не може цю людину висповiдати, бо правдивої сповiдi без постанови виправитися не iснує. Тобто розгрiшення такiй людинi не дають, бо людина живе в постiйному грiховi.
Виходiв iз цiєї ситуацiї три: люди в новiй сiм’ї i далi живуть разом, але не мають статевих стосункiв (наприклад, якщо вони старшi, у них, природно, таких стосункiв уже нема). I варiант, коли вони, будучи повносильними, вирiшують, що не будуть жити стптевим життям, але житимуть разом задля тих дiтей, якi в них тепер є. Це – свiдомi вiдповiдальнi речi. Ми повиннi розумiти, що Божий Закон – це не рiч, яка повинна задовольняти в будь-яких життєвих ситуацiях.
А. Головков: — Якщо людина прийшла на сповiдь, то вона визнає свiй грiх. На думку Православної Церкви, покаяння — це змiна способу мислення, а не лише дiї. Сповiдь можна розумiти як духовну бесiду, а не лише як таїнство, коли вiдпускають грiхи.
Проте в такому разi особа до наступного разу сповiдi мала б отримати церковне розлучення або зареєструвати свiй другий шлюб та обвiнчатися. Якщо вона цього не зробить, то вже наступного разу священик може заборонити (але може цього й не робити) їй причащатися на певний перiод, аби усвiдомити свої провини.
Але в кожному конкретному випадку ситуацiя все ж може бути рiзною, i визначати, як саме дiяти, повинен священик. Проте в людини не може бути десять духiвникiв, а один. Цю роль має вiдiгравати священик або чернець, до якого людина постiйно ходить, вiн знає її життєвий шлях i може дати справдi корисну пораду. А якщо людина сьогоднi сповiдалась в однiй церквi, завтра — в iншiй, “той отець не пробачив, то наступний пробачить”, “той дає сто поклонiв, той їх узагалi не дає”, то це неправильна духовна практика.
У яких випадках розлучають православних, щоб вони вже напевне знали, що, створюючи нову сiм’ю, матимуть на це повну згоду духовенства?
А. Головков: – Церковного розлучення може вимагати лише та сторона, яка постраждала. Примiром, як чоловiк можу вимагати розлучення лише в тому разi, коли не я зрадив, а дружина мене зрадила. Серед можливих причин може бути також змiна вiри (як варiант, дружина була православною, стала мусульманкою) та cмeрть. Рiшення щодо кожного випадку приймає єпископ кожної єпархiї.
I кiлькiсть причин для розлучення може бути розширена, але це — на приватний розгляд владики, котрий приймає таке рiшення. Єпископ, який з певних причин дає благословення на другий чи третiй шлюб, бере на себе вiдповiдальнiсть за духовне життя людей, котрi просять цього. Якщо обставини такi, що не дуже є потреба в розiрваннi шлюбу, можливо, з цими людьми достатньо провести бесiду, дати їм духовну настанову – i сiм’я буде збережена. Наприклад, напевне можна сказати, що така скарга, як “не зiйшлись характерами”, -це не причина для розлучення. Бо iнколи задля збереження подружжя варто жeртвувати й амбiцiями, i кар’єрою. Особливо тодi, коли є дiти.
Коли загалом Церква може не дати людинi розгрiшення на сповiдi?
о. Яцiв: -У всiх тих ситуацiях, коли та приходить без щирого жалю за грiхи та постанови виправитися. Людина, примiром, приходить до сповiдi й каже: “Я краду”. Священик питає, чи обiцяєте не красти, а та вiдповiдає: “Ну та нi, бо я з того живу”. Це означає, що немає сповiдi, постанови виправитися. Священик не може дати розгрiшення, коли людина не має жалю за грiхи.
А. Головков: – Непростимий грiх це той, який у Святому Писаннi називається “хула на Духа Святого”. Це не просто якiсь вислови проти нього, а свiдоме противлення iстинi. Адже є догмати Церкви, її вчення, незаперечна iстина у Святому Писаннi про Христа, свiт, спасiння людини. Якщо особа свiдомо вiдкидає це, таке ставлення не можна простити, бо людина сама того не хоче.
Допоки ми маємо можливiсть вибирати будь-яку сторону, добру чи злу, не можна сказати, що людинi простять, а що нi. Лише пiсля cмeртi ситуацiя стає безповоротною. У Святому Письмi є приклад про розбiйника, якого розiп’яли поряд iз Христом. Вiн усе життя вибирав не iстину, противився Боговi, yбuвав людей, грабував, а в останнi хвилини покаявся перед самим Iсусом i той сказав, що “нинi будеш зi мною в раю”. Тому на кожному етапi життя людина має шанс на покаяння i прощення грiхiв.
Чому УГКЦ дає другий шанс yбuвцям, а людям, якi оступилися у виборi партнера для подружжя, – нi?
о. Яцiв: -Людина в Церквi, кладучи руку на Євангелiє, дала присягу Боговi, що я буду жити з цiєю людиною, допоки cмepть не розлучить нас. I це — акт свiдомий. Не можна сказати потiм, що я передумав, забираю свою присягу. Так само, якщо ми вирiшили стати християнами, прийняли Тайну Хрещення, то завжди залишимось християнами. Можемо стати злочинцями, але зостаємось християнами, бо вибрали за свого Господа Христа-Спасителя.
Людина, яка уклала шлюб, може жалiти про це – i буде прощена. Але вона не може укласти нового шлюбу. Зрозумiйте, немає другого шлюбу. Уневажнення, повторю, не розлучення. Це — визнання шлюбу як такого, що нiколи не було. Пiсля нього людина укладає шлюб як перший, без перешкод.
Що ж до вбuвства, то священик не просто висповiдає ту людину, а спитає, чи понесена справедлива кара перед державою. Тому доведеться спокутувати злочин i, звiсно, обiцяти бiльше його не робити.
Зважаючи на те, що кiлькiсть розлучень збiльшується, чи не планує УГКЦ переглянути своє ставлення до шлюбу?
о. Яцiв: – Церква не може того переглянути, бо це – Божий Закон. Десять Божих Заповiдей не маємо права змiнювати. Ми хочемо, аби храми були повнi, але не за всяку цiну.
А. Головков: – Справдi, Закон Божий змiнювати не можна. Але є нюанси, якi все ж потребують коригування. Ранiше, як ми знаємо з iсторiї Церкви, були суворi заборони й вiдлучення вiд Церкви (зокрема у випадку тих же розлучень) на 10 – 20 рокiв. Тепер же вони можуть тривати мiсяць-два. Бо Церква живе в iнших умовах, i якщо людину вiдлучити вiд Церкви на десять рокiв, то, можливо, за цей час вона й забуде про Бога.
Джерело: Особлива
