Хто вони, ці дивні створіння, місія яких захищати людей, йти поруч, крок у крок? ДивенСвіту вдалося дізнатись щось особливе про них.
Невеличкий відеосюжет про маленьких неповоротких карапузиків, які вміло-невміло пізнають світ і один одного… Їхні рум’яні личка зиркають малими оченятами на світ. І все б чудово, та кожен малюк тут – не потрібен для світу, доглядати їх приходить декілька жінок, які невзмозі дати кожному потрібну порцію любові. Дітки чекають на любов, а коли її не отримують – закриваються до всього на цьому світі.
Цим сюжетом розпочалось моє знаймоство із “Турботою в дії” – організацією, яка займається працею із дітьми-сиротами. “Турбота в дії” – це, насамперед, особливі люди. Ті, хто створює сімейну атмосферу там, де були зруйновані будь-які мости довіри.
Вони не їдуть до дітей лише перед святами, щоб привести подарунки, але намагаються приїздити частіше, щоб подарувати дітям дещо більше – надію на нормальне життя у світі, відчуття підтримки і любові, дружби і довіри.
“Ангел-охоронець” – саме так називається один із напрямків діяльності організації. Координує цей напрям тендітна дівчинка Оксана Венславович, з якою нам щастить поспілкуватись. І коли вперше знайомишся з Оксанкою, починаєш розуміти, як насправді виглядають ангели: поєднання неймовірної співчутливості із мужністю та рішучістю.
Вже декілька років дівчина працює в організації. Розпочалось все із Різдвяної програми для дітей, куди Оксану привела подруга: одразу кинулось в очі те, що діти знали волонтерів, які приходять до них, чекали зустрічі з ними.
Першим відвіданим інтернатом, пригадує Оксана, був Милятинський інтернат, “досі найособливіший з інтернатів”.
“Діти на початку були закриті, спостерігали збоку, а лише потім розкривались. В тому був особливий магнетизм: ти приходиш і наштовхуєшся на лід, а до кінця розмови він тане”
Спочатку все відбувалось за емоційним запалом: ти приходиш до дітей, щоб з ними побути. Лише згодом починаєш задумуватись над тим, чому існують інтернати, коли за кордоном, до прикладу, їх немає: як там виховують таких дітей? І що більше задаєшся такими питаннями, то більше хочеться якось зарадити в цій ситуації, стати корисним.
Це якась особлива хвиля, яка накриває тебе зі знайомства: є зовсім інше дитинство, ніж те, яке мала я. Я вперше усвідомила, наскільки багато мені дали мої батьки, насамперед прийняття і любов. А є зовсім інша сторона медалі, шокуюча.
Одного разу в Милятині я познайомилась з Оксанкою – дівчинкою, яка особливо вирізнялась серед інших своєю відкритістю. Ми розговорились, якийсь особливий контакт відбувся між нами, ми почали з нею спілкуватись, обмінялись телефонами. І дружба наша тривала десь тва-три місяця. Аж я приходжу черговий раз до неї, а мені кажуть: Оксанки нема, її забрали на експлуатацію праці. Дуже стурбована, телефоную до дівчинки, вона взяла слухавку і, як виявилось, була в безпеці: дитина переїхала жити в дитячий будинок сімейного типу, рідкісне явище для нас на той час. Ну, звісно, я почала відвідувати Оксанку уже в неї вдома, але не могла приїздити лише до неї, а це завжди була зустріч з десятьма дітьми. І я не їздила сама, а брала також своїх друзів-волонтерів.
Десь тоді мені запропонували роботу в проекті наставництва – і от уже три з половиною роки я працюю тут. Проект наставництва “Ангел-Охоронець” для мене був мегасимволічним, дуже особливим і таким дуже моїм. Я зрозуміла, що хочу робити те, що має значення. Мені здається, що щастя залежить від якості стосунків. Ніщо інше не має такого глобального значення. І це я знайшла тут, бо тут будують стосунки з дітьми, наставництво – це щось особливе, дружба між двома. І ангел – це не вчитель, він невирішує за тебе, він просто іде поруч.
Моя Оксанка уже вища на півголови від мене. Мені дуже подобається переглядати наші спільні фотографії. Колись це був один рівень спілкування, зараз – зовсім інший: дівчинка дорослішає, ми говоримо про різне, це спілкування – дуже особливе, інтимне. Відносини щораз більше глибшають і тіснішають. І це неймовірно.
Коли ми зараз готуємо волонтерів, то розуміємо, наскільки це відповідальна справа. Приходять різні люди із різною мотивацією – і дуже важливо цю мотивацію прогледіти. Є люди, яким ми змушені відмовити. Але найголовніше – це на початках дати щонайбільше інформації про дітей-сиріт, про їх потреби, бажання, їх світ. Наставники, які проходять усі етапи відбору та навчання, ідуть до дітей. І не завжди між ними зав’язуються стосунки, це залежить від багатьох факторів. Однак часто зав’язуються особливі теплі взаємини.
Після розмови з Оксаною Венславович ще довго ходиш із відчуттям “співучасті”, співпереживання. Бачиш сльозинки, закрадені в кутиках її очей і розумієш, що ми зовсім не там шукаємо ангелів: вони ходять поміж нас, такі ж, з усіма своїми проблемами. Але їх погляд охоплює трішки бльше, ніж пропонує нам щоденний світ: не картинки щораз всеохопнішого комфорту, але вирази облич тих дітей, для яких не знайшлося батьківської любові. І в цьому – щось особливе: знайти у собі сил бути, як Ангел – йти крок за кроком і просто бути поруч.
Підготувала Тетяна Трачук
Дякую! Супер!!!