Блаженніший Святослав: Прощаємо і просимо прощення“ — рецепт порятунку не лише України, а й Європи

Читай також

  • «Ділитись, коли так багато людей є в потребі» – владика Василій (Тучапець) до молоді Харківського екзархату
  • Втретє програма «Молодіжний працівник» для тих, хто душпастирює з молоддю в УГКЦ
  • УГКЦ в Італії видала посібник для літніх християнських таборів
        • Блаженніший Святослав: Прощаємо і просимо прощення“ — рецепт порятунку не лише України, а й Європи

          Початок минулого тижня для багатьох львів’ян, був особливий ― 5 грудня до Львівської політехніки завітав Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук). Для розмови зі студентством та академічною спільнотою Патріарх обрав доволі складну тему — українсько-польські стосунки. Подію було приурочено до 30-річчя проголошення Декларації польсько-українського прощення та примирення.

          Зустріч організував Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою на чолі з Іриною Ключковською.

          Патріарх Святослав, звертаючись до присутніх, а особливо до молоді, наголосив на тому, що вже вдруге в Політехніці відбувається така зустріч у час поворотних моментів нашої історії.

          — Таке спілкування для нас значуще. Особливо важливо, що такий майданчик громадянського діалогу твориться у Львівській політехніці. Питання українсько-польських стосунків справді досить болюче. Його по-різному дискутують у Києві, Харкові, а ще по-іншому у Львові. Стежачи за наростанням напруження, яке сьогодні існує між Польщею та Україною, не раз доводилося чути від нашої громади те, що українцям у Польщі так тяжко, як сьогодні, не було вже давно. Політики полемізують, дипломати використовують щораз агресивнішу риторику, слухаючи їх, завжди себе питаю: „Що можу зробити в таких обставинах як українець, а передовсім як християнин?“. Адже на цю проблему ми дивимося іншими очима, ніж політики, бо вони страждають на „короткозорість“, живучи найближчими виборами, використовують пам’ять про минулий біль народу у своїх політичних цілях. Ми — Церква, християни — маємо дар від Бога дивитися далеко в минуле та майбутнє, — наголосив Глава УГКЦ.

          Зустріч Блаженнішого Святослава у Львівській політехніці, 5 грудня 2017р.

          Патріарх із прикрістю зауважив, що зараз у полеміці довкола цих питань, можливо, й навмисно, ніхто не згадує про роль Церкви. „Вітер секуляризації намагається усунути Церкву із суспільного дискурсу, зробити її німою, не дати можливості говорити, формувати цінності народу“.

          — Цьогоріч минає тридцять років примирення між українським і польським єпископатами. 8 і 17 жовтня 1987 року в Римі зібрався український і майже ввесь польський єпископати. Цю історичну зустріч під проводом Папи Римського Івана Павла ІІ, очолював Блаженніший Мирослав (Любачівський) і примат Польщі Юзеф Глєн. Тоді прозвучало — „Прощаємо і просимо прощення“. Це гасло й сьогодні мусить бути рецептом для наших народів, — додав Патріарх.

          Цей рух був глибоко європейським. Адже українсько-польське примирення — не відокремлене дійство, а логічний крок уперед до єднання Європи, зокрема після трагічних подій Другої світової війни. Очільник УГКЦ зазначив, що вважає українсько-польське примирення третім кроком для єднання Європи.

          Зустріч Блаженнішого Святослава у Львівській політехніці, 5 грудня 2017р.

          — Пригадую, як 2013 року польське суспільство згадувало роковини Волинської трагедії. Саме тоді розпочалася антиукраїнська істерія. Разом із нашими митрополитами, на запрошення тодішнього президента Польщі, я був на офіційному візиті у Варшаві. Там підписали ще один документ примирення між українцями й поляками — усе було публічно, онлайн на всіх найбільших телеканалах Польщі. Мабуть, тоді ми переоцінили наші здобутки, бо вже за три роки, з приходом нової політичної сили до влади, ситуація погіршилася. 2016 року мене запросили на святкування 1050-річчя хрещення Польщі. Виступаючи там, намагався нагадати польським інтелектуалам про важливість єднання і примирення наших народів, закликавши не допустити, щоб одним розчерком пера зруйнувати десятиліття спільних зусиль. Тодішні представники влади відповіли, що все розуміють, та мають зобов’язання перед своїми політичними силами. Мені було дуже гірко це чути. Повернувшись до Києва, старався розрухати громадськість, зберегти діалог між нашими країнами хоча б на суспільному рівні. Цю ініціативу підтримали церкви різних конфесій, діячі культури та відомі політики. Польська громадськість теж наголосила, що не хоче конфронтації. Та того ж року польський Сейм визнав Волинську трагедію геноцидом проти польської нації — це ще більше загострило ситуацію.

          Блаженніший Святослав зазначив, що сучасні тенденції роз’ятрювання давніх ран є штучними й маніпулятивними. І ця гібридна війна спрямована не лише проти України, а й проти Європи.

          Зустріч Блаженнішого Святослава у Львівській політехніці, 5 грудня 2017р.

          Зазначивши, що підписані угоди залишаються на папері, а не вирішують справи, Святослав Шевчук запропонував докладати всіх зусиль, щоб християнський клич був не лише гарною цитатою, а частиною нашої сучасної культури, способу життя, діяння. Патріарх наголосив, що мусимо залишатися християнами, бути вірними духовного заповіту Папи Івана Павла ІІ — „Прощаємо і просимо прощення“.

          Серед багатьох питань від студентства, чимало з яких стосувалися саме ролі молоді в поліпшенні цієї ситуації, було й про загрози масової міграції.

          — Міграція стосується не лише нашої держави. Люди масово виїжджають і з Хорватії (майже половина населення), більшість лікарів із Угорщини виїхали до Німеччини, про те ж говорять і в Литві, де чисельність населення значно менша, ніж в Україні. Це елемент сучасної глобальної культури. Треба їхати в світ, пізнавати його, здобувати нові знання, але вертатися в Україну й розвивати її, — наголосив Патріарх. — Та, говорячи про міграцію до Польщі (кажуть, що зараз там перебуває майже 2 млн українців), тут існує небезпека — багато цих людей легко відмовляються від свого коріння і навіть не зізнаються, що вони українці, змінюють віру. Мені соромно і прикро за це.

          Зустріч Блаженнішого Святослава у Львівській політехніці, 5 грудня 2017р.

          На завершення зустрічі Патріарх наголосив, що принцип „прощаємо і просимо прощення“ — це рецепт порятунку Європи від розпаду. Давнє гасло „За нашу і вашу свободу“ має бути одним із елементів пробудження українців і поляків. Поляки мають зрозуміти, що без незалежної України не буде незалежної Польщі, а ми — що братерський союз взаємного прощення і любов є потрібною умовою для того, щоб Україна вистояла як народ, держава і європейська нація.

          Наталія ПАВЛИШИН

          Світлини автора

           

          Читай також

        • «Ділитись, коли так багато людей є в потребі» – владика Василій (Тучапець) до молоді Харківського екзархату
        • Втретє програма «Молодіжний працівник» для тих, хто душпастирює з молоддю в УГКЦ
        • УГКЦ в Італії видала посібник для літніх християнських таборів
          • Оціни

            [ratemypost]

               

              Про автора

              Журналіст "ДивенСвіт"

              Коментарі

              • 1. Політичні маніпуляції, в тому числі і в Польщі, є яскравим прикладом того, що дєрьмократія, як слушно кажуть москалі, є найгіршим способом правління. Недарма були дві світові війни, які остаточно утвердили цю заразу. Після них мир у світі тривав лише пару місяців за весь час до сьогодні.
                2 Це почалося тоді, коли дєрьмократи України дозволили пантеон загарбників у Львові, який чомусь називається цвинтарем орлят. Просте питання: вражі ляхи в моїй хаті мою хату від кого захищали, від мене??? Тоді тою фразою про прощення дуже розмахував такий собі Маринович. І які рецепти тепер він пропонує?
                3. Простити можна лише тому, хто просить прощення. Якщо хтось прощення не потребує, то як можна простити? Можна лише не тримати зла. За що українці мають просити прощення у поляків? За те, що їх чорт приніс на нашу голову ще в 14-му ст. і ледве в 20-му їх винесло?
                4. Пізнавати чужі краї без пізнання свого, є небезпечно. Для пізнання є обмін досвідом, турпоїздки, а не еміграція. Такий масовий виїзд зайвий раз доводить наявність свинського (хай мене пробачать свині) характеру у великої частини українців: їм аби щось заробити, нажертися, побудувати паркани із кількох видів каменю, запхати дітей-бовдурів у чергу за дипломом, їсти вареники та сало, перевезене “бусами” і створювати якість еміґрантські організації та лити великі сльози по Україні.
                5. В усіх бідах винні попи, бо взяли ключ знання, нічого той, хоч дипломований, але і далі забитий народ не вчать, самі не входять і інших не пускають (пор. Мт.23:13, Лк.11:52).
                6. І який толк із того, що він це говорив? За словом має йти діло. І знову ж розділення: „Вітер секуляризації намагається усунути Церкву із суспільного дискурсу, зробити її німою, не дати можливості говорити, формувати цінності народу“. Чому це? Маєте ЗМІ, публічно звертайтеся до чиновників, та так, щоб вони мусіли почути, врешті подивіться як робив Шептицький і бодай скопіюйте. Йому пам’ятник лише в камені і металі, який забрав дорогу, не потрібен. “Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру” (Євр.13:7) — ось що треба Шептицькому і народу.

                • Witam,
                  Niestety nie umiem pisać po ukraińsku, dlatego pozwólcie, że będę pisał po polsku.
                  Do Oleha, pkt. 3:
                  Ukraińcy nie mają przepraszać Polaków za to, że chcieli wolnego, niepodlełego państwa. Nie mają też przepraszać za wojnę polsko-ukraińską 1918-1919, za to, że chcieli uczyć się po ukraińsku. Tylko za to że w latach 1943-45 wymordowali ok. 100 tysięcy Polaków. I to w większości nie wojskowych, nie tych, którzy ich mogli ciemiężyć jako właściciele zismscy, ale większość wymordowanych to zwykli chłopi, ludzie żyjący na wsi, nie pełniący żadnej ważnej funkcji. Czemu wtedy Polacy bali się bardziej Ukraińców niż Niemców? Bo Niemiec w najgorszym wypadku by go zastrzelił a Ukrainiec nie wiadomo, czy by go zabił łopatą, siekierą czy nożem rzeźniczym czy podpalił we własnym domu. To nie była równa walka. AK najczęściej było zbyt daleko, by pomóc. Dlatego Polacy w 1945 roku uciekli do dawnych Niemiec (Wrocław, Szczecin, Olsztyn), bo tam, jak mówiła moja prababcia “przynajmniej Ukraińcy nie będą nas zabijać”.