На сторнці УМХ з’явився повний переклад діалогу між студентом львівської семінарії та Папою Франциском, який здійснив о. Юстин Бойко. Ділимось!
Вчора в одному з залів Ватикану відбулася зустріч Папи Франциска з представниками молоді, в часі якої Понтифік відповів на поставлені йому питання. Цей захід є одним з кроків приготування Папського Синоду, який відбудеться восени цього року і буде присвячений проблемам молоді.
Так ось, в часі цієї зустрічі молодий семінарист Львівської Духовної Семінарії Святого Духа поставив Папі дуже гарне питання, на яке Папа відповів. Питання було коротке, але глибоке. У ньому, зокрема, йшлося про cтавлення Папи до татуювання, яке є досить популярним у молодіжному середовищі.
Папа Франциск відповів дуже широко і змістовно, особливо багато місця він присвятив темі живого свідоцтва священика і спільноти. На жаль, українські ЗМІ усю увагу звернули на ту частину відповіді, які торкала татуювання і зовсім нічого не написали про іншу, більш важливу частину відповіді.
Для того, щоб усі мали змогу зрозуміти питання семінариста і відповідь Папи, я вирішив, на прохання і пропозицію мого приятеля отця Grzegorz Nazar, перекласти для усіх текст цього діалогу!
Читайте на здоров’я!
ПИТАННЯ
семінариста Юліана Вендзиловича (Юліан Вендзилович) :
Мене звати Юліан Вендзилович, семінарист Львівської Духовної Семінарії Святого Духа Української Греко-Католицької Церкви. Ось питання від нашої Семінарії. Святійший Отче, наш час є характерний новими рухами в сфері культури. Сьогодні дуже важливим є, щоб священик не був тільки вчителем релігії, але живим свідком Христа, який розуміє виклики свого часу і не тратить з поля зору віяння Святого Духа, який надихає сучасну культуру.
На Вашу думку, як молодому чоловікові, який приготовляється до священства і хоче бути відкритим на молодь та сучасну культуру, зрозуміти, що є цінним у сучасній культурі, а що є фальшем. Наприклад татуювання: для однієї групи людей воно є виразом правдивої краси, для іншої ж – воно є тяжким для зрозуміння і сприйняття. Як повинен реагувати молодий душпастир на ці складні обставини сучасної культури? Дякую! Дякую усім! Дякую, Святійший Отче!
ВІДПОВІДЬ Папи Франциска:
Дякую Тобі! Ти говориш про живого свідка Христа. Це правда! Священик, який не є живим свідком Христа творить багато зла, багато зла! Він спотворює, дезорієнтує людей! Але, тим, хто повинен бути свідком Христа є також спільнота. Священик є свідком Христа, оскільки є членом цієї спільноти. Бідний священик, який не має спільноти, яка не є свідком Христа. Сумніваюся, що він буде здатен рухатися вперед. Так, священик може свідчити, але за підтримки свідчення спільноти. І першим завданням є, щоб спільноти були свідками Христа. Очевидно, маю на увазі християнські спільноти.
Навпаки, якщо ж священик залишиться одиноким, ми небоги священики досить часто афективно залишаємося самі. Тому, що спільнота, яка не супроводжує нас у нашому свідченні, робить зі священика функціонаря. З цього ж виникає, що спільнота приходить до церкви, наймає Літургію, просить про похорон, Перше Святе Причастя і опісля залишає його, священика, самим. І тут маємо справу з ізольованим священиком у спільноті, яка не є свідком Христа.
В першу чергу я б порадив Тобі задатися питанням: Якою є твоя спільнота або спільнота твого співбрата. Якщо якась спільнота не є свідком Христа, там повинен втрутитися єпископ. Він не повинен залишати священика самотнім, бо вона, спільнота «з’їсть» його сирим. Тому, що неможливо бути свідком самому. Завжди виникає потреба у спільноті.
Великі святі, в першу чергу думаю про святого Франциска, відразу починають шукати друзів! Відразу! Так само зробив святий Філіппо Нері. Тому, що не можна бути свідком Христа, коли спільнота не є цим свідком. Ти є свідком у спільноті, яка є свідком Христа.
І тут заходить зв’язок між священиком і спільнотою. Навіть цей зв’язок повинен бути свого роду свідоцтвом. Тому, що можна захворіти величезною хворобою, яка називається клерикалізмом. Ми повинні оздоровитися з цієї недуги.
Знаю, що деякі з вас тут присутніх є католиками, деякі ні, а деякі невіруючими. Але, я вам кажу з усією покорою, що клерикалізм – це є найогидніша хвороба Церкви. Коли спільнота шукає священика і не знаходить у ньому батька, брата, але доктора наук, професора, принца. Це є одна з недуг, яка спричинює велике зло Церкві.
Я переживаю за це, тому, що в даному випадку підміняється батьківська роль священика, яку спроваджується до ролі управлінської. Тоді священик стає «босом» фірми, управлінцем. Мене також турбують не батьківські, не братерські відносини священика, через які у відносинах зі спільнотою не чинять з нього свідка Христа.
Наприклад: надмірна духовність. Коли знаходиш священиків, які ходять завжди ось так [показує жестом як], які думають, що вони завжди знаходяться у небесах. Вони не здатні зрозуміти людини. Вони завжди ходять з лицем блаженної Імельди. І от як ти, коли звернув з дороги, упав [у гріх], тому, що упадки завжди стаються у житті, підеш до нього? Ти будеш мати страх. Тут немає свідоцтва Христового милосердя.
Або коли ти бачиш жорстокого священика, який завжди жорстко йде вперед, яким чином спільнота прийде до нього? Бракує свідоцтва. Або коли ти бачиш священика дуже світського – це поганий образ, а навіть гірше. Моліться за такого священика, щоб Господь його навернув, тому, що священики зі світським духом спричинюють багато зла спільнотам.
Але також спільноти повинні бути свідками. Одним з пороків спільноти є пліткарство.
Колись один кардинал розповідав мені про одного священика, яка мав велике почуття гумору. І ось, у своїй парафії він мав одну жінку, яка була величезною пліткаркою, що обговорювала всіх і все. Вона проживала дуже близько біля парафіяльної церкви, настільки близько, що з вікна свого будинку могла бачити престіл в церкві. Одного разу вона захворіла. Кожного дня вона приходила на Літургію у певні години, а опісля ходила навколо церкви, обговорюючи інших. Так ось, одного разу вона покликала священика, кажучи: «Отче, я лежу в ліжку з великою простудою. Чи могли б ви принести мені Святе Причастя?» А священик у властивій йому манері відповів: «Не переживайте, пані! З вашим язиком ви можете досягнути до самого кивоту!»
І ось тепер скажімо, у парафії, де вірні пліткують цілий день один про одного, про інших, бідний священик залишається самотнім, позбавленим свідоцтва спільноти. Я згадую пліткарство тому, що вважаю, що це є найбільш огидна риса християнських спільнот. Ви знаєте, що плітки можна порівняти з тероризмом. Тому, що пліткар робить те саме, що робить терорист. Наближається, з кимось перекидається словом, кидає бомбу, що нею є плітка і спокійно відходить. Отож, свідоцтво священика і спільноти є пов’язаними між собою.
Наступне твоє питання торкалося культури. Отож, не лякайся татуювань.
Колись в Ерітреї ставилося знак хреста тут [показує на чоло], також сьогодні ми можемо це спостерігати. Очевидно, зустрічаються перебільшення. Такі я бачу і сьогодні. Здається, що ті, які мають нанесені татуювання на більшу частину тіла, не можуть бути донорами крові. Щось в тому роді. Тому, що існує небезпека інтоксикації.
Коли хтось в чомусь перебільшує, то маємо проблему з перебільшенням, а не з татуюванням. Татуювання вказує на релевантність. Але, коли ти, молодий чоловіче, зробив собі татуювання у такий чи інший спосіб, чого шукаєш? В цьому татуюванні яку приналежність свідчиш? Потрібно розпочати провадити ось такий діалог. І звідти можна дійти до молодіжної культури.
Але не лякайся! З молоддю не можна ніколи лякатися! Тому, що завжди у тіні речей, які не є надто добрими, є щось, що допоможе нам дійти до якоїсь істини. Але, ніколи не забувай про це свідоцтво: священика і спільноти зі священиком. Дякую!
Переклав єрм. Юстин Бойко , студит
