Думаю, ви погодетесь зі мною, що всі ми шукаємо справжнього у справжніх – непідробних емоцій від щирих людей. Бо масками ми, звісно, вигідно прикриваємось, коли зручно, водночас прагнучи простору, де можна бути собою.
Короткометражний фільм «Небо над головами», презентований учора в УКУ, безпрецедентний вже навіть тим, що сміливо відкриває ту сторінку, до якої у нашому суспільстві ще не дійшли і говорить про те, про що більшість звикла мовчати.
За це насамперед – дяка молодому талановитому режисеру Василю Возняку.
У цій стрічці – жодних спецефектів, однак неприкрашена дійсність драматичного людського життя вражає більше, ніж голлівудський екшн.
Історія хлопця, позбавленого волі. Неповнолітнього. Із не зовсім благополучної сім’ї. Із неймовірно щирою усмішкою. Короткі кадри і безпосередні розповіді про інше життя, про яке ми, копирсаючись у брудній білизні буднів, часто навіть не задумуємось.
Паралельна реальність ув’язнених неповнолітніх хлопчаків у короткометражці – це всього лиш невеличка спроба постукати до нас, земних і заклопотаних. А хто певен, що його дитина, отримуючи належну дозу любові, не опиниться там, де опинився Богдан?
Задум фільму, як зізнається режисер, був дещо іншим: мало бути кіно про волонтерів, а вийшла стрічка про прірву проблем крізь призму розповіді всього одного героя – Богдана.
Коли я вперше їхав у виправну колонію, ділиться Василь, то боявся: дві години дороги тяглися у страху і сум’ятті: уявляв собі вибритих і м’язистих злочинців, які готові були мені заподіяти будь-що. Однак я зустрів там… дітей, неповнолітніх, 16-17 років. Дітей, які недоотримали любові, уваги. Непрості: справедливо відбувають покарання. Але те, що ми почали до них приїжджати, це свідчення того, що вони незабуті і потрібні. Думаю, що це важливо для них, оскільки впливає на їхню самооцінку. Так виникла ідея створення сюжету про волонтерів, яку я… провалив, бо почав знімати документальну стрічку.
Колись я служив у закритому форматі для ув’язнених і багато хто не розумів, чому ми, священики, ходимо до тих людей, які накоїли лиха в той час, як є багато інших, що потребують. Праця над фільмом тривала ще з кінця 2015 року. Головна ідея: в’язні покарані, закриті від суспільства, але суспільство повинно долати цей кордон, цікавлячись долями людей, що опинились за гратами. В’язниці потребують ковтка свіжого повітря, який здатен принести кожен волонтер, жертвуючи своїм часом і відвідуючи такі місця. Якщо цього не буде, то залишатиметься жахливе: вони – в’язні і ми – суспільство. Всі ми маємо трішки нема всередині себе і ковток цього неба можемо принести у пенітенціарні установи, щоби там не забракло того неба. Бо саме так твориться співвідповідальне суспільство, де всі відчувають рану і розуміють, що цю рану треба гоїти – ідейник фільму о. Констянтин Пантелей.
Богдан, головний герой фільму, відверто говорить про те, як став на злочинний шлях і каже, що шкодує про це. Однак перебування у виправній установі, зізнається, стало доброю школою життя. В один момент, каже, відчув, що вже занадто… втомився від такого життя і сказав собі «ні». Це було десь по середени терміну, а випустили хлопця достроково за добру поведінку.
Довіра, каже Богдан, – це те неймовірне відчуття, яке важко з чимось порівняти. І розповідає, як знайома, знаючи про його минуле, довірила свою картку і попросила зняти готівку. Це було особливо – розуміти, що тобі довіряють попри все. Зараз хлопець працює і має кохану дівчину, планує сім’ю.
Презентація стрічки вразила своєю відвертістю і щирістю тих, хто її творив – ідейника, режисера, головного героя. А що більше – проблемністю та актуальністю.
Бо моя хата скраю – це дуже неправильна стратегія.
Щодня, прокидаючись вранці, ми бачимо небо над головами. Позбавленим волі бракне неба. Однак саме там Бог діє по-особливому, іноді так неймовірно, що такого ніколи не побачиш у вільному світі.
Героями цього фільму, каже пан Сергій, представник пенітенціарної системи, є не Богдани чи Івани, пацани, які вийшли із місць позбавлення волі, бо вони ще НІХТО і НІЧОГО не зробили, не мають життєвого досвіду, а такі люди, як отець, які вкладають душу у направу цих дітей.
І зізнатись щиро, ці слова залишають відчуття спустошеності не тільки в залі, а у й серцях присутніх. Людина, яка працює на поправу неповнолітніх, розхвалюючи своїх колег і заявляючи про свою освіту психолога, говорить такі несусвітні речі. А що Богдан зобов’язаний зробити і дати? Чому ж йому у свій час ніхто не зобов’язався додати любові, уваги і розуміння?
Героїзм головного героя насправді колосальний – хлопець зумів відкритись і зізнатись у тому, що наламав дров, і розповісти про свій біль, страх і переживаання – привселюдно. Дядечко із системи таки не зміг зрозуміти його героїзму, розмальовуючи ідеальну систему, яка піклується про цих «пацанів».
Що ж тут сказати. Допоки cистема буде діяти, допоки ми не розумітимемо, у чому героїзм дітей, яких життя викинуло на узбіччя і які з дебрів знаходять дорогу до світла, не усвідомлюватимемо, наскільки всі ми співвідповідальні за кожного такого «злочинця», доти небо над нашими головами буде темним, як виразився пан Сергій, напевно, із власного досвіду.
Христос, коли прощав гріхи, казав: іди в мирі і не гріши. І постійно повторював, що прийшов у світ шукати те, що загубилось.
Ця неймовірна праця Василя Возняка є промінчиком світла Ісусової віри у кожного грішника, який хоче виправити своє життя.
Автор: Тетяна ТРАЧУК
Фото: facebook.com
