«Я не розумію Твоїх шляхів, але Ти знаєш дорогу для мене»
Taize
Саме з Тезе і почалася моя мандрівка дорогою Святого Якова. Точніше її активне планування, адже про саме паломництво я чула ще раніше, але все не наважувалася зробити перший крок. Постійно виникали якісь труднощі – брак коштів, часу, відсутність людей, які би склали компанію.
«Маю відчуття, що ця дорога сама нас обрала. Покликала. Бо часом бувають плани, які плануєш, плануєш і не реалізовуєш», – розповідала Дзвінка Матіяш в одному інтерв’ю про свою з чоловіком паломницьку мандрівку дорогою Святого Якова. І це справді дуже влучно сказано. Думаю, що ця дорога не для кожного. Вона кличе людину в певний момент життя. Тоді, коли є найбільша необхідність в ній, навіть, якщо ти цього до кінця не розумієш, але інтуїтивно слідуєш за покликом. Коли чогось не вистачає в житті, то дорога стає початком пошуку відповідей і себе самого. І всі труднощі кудись зникають. Мрія починає ставати реальністю.
Навесні цього року у Львові відбулася регіональна зустріч молоді Тезе, яка і стала вирішальною для мене. Після відвідування майстер-класу в рамках цієї зустрічі, під час якого учасники ділилися своїм досвідом паломництва Дорогою Святого Якова, моє серце загорілося великим бажанням здійснити цю подорож якнайшвидше. І в цьому мені неабияк допомогли мої друзі – Оля та Михайло. Бог дарує нам невипадкові зустрічі. І, мабуть, кожен із нас у цьому не раз переконувався у своєму житті. З Михайлом ми були знайомі лише два дні (Тезе нас власне і познайомило), а з Олею – трохи давніше, але не бачилися і не спілкувалися вже кілька добрих років. Ми – люди, які не знали добре один одного, але все таки вирішили спільно пройти Дорогою Святого Якова. Спонтанність – це одна із рис, яка характеризує моє життя в цілому, тому усе, що відбувалося – було прекрасним.
Якщо коротко, то дорога Святого Якова – це паломництво до могили Святого Апостола Якова, яка знаходиться в іспанському місті Сантьяго де Компостела. Це місце, є третьою за значенням святинею католицизму, поступаючись лише Єрусалиму та Риму, а все тому, що тут знаходяться мощі апостола Якова, небесного покровителя країни та усіх подорожуючих. Існує багато різних шляхів до цієї святині. Одним із них є португальський побережний шлях (Camino portugues por la costa), який ми і обрали. Цей шлях є найбільш мальовничим, адже більша його частина пролягає вздовж узбережжя Атлантичного океану. Прогулюватися щодня біля океану – хіба ж це не казково?
Містом для старту нашого паломництва стало Порто. Затишне і атмосферне містечко, розташоване на північному заході Португалії, яке вражає своєю архітектурою, місцевими традиціями та культурою. Отже, сповнені ентузіазму, з відкритими серцями та готові до пригод 22.08.18 ми розпочали наше паломництво дорогою Святого Якова. Прокидалися ми щодня раніше сонечка і вирушали в дорогу у сутінках. Щодня долаючи 20-30 км, ми слідували за жовтою стрілкою, яка вела нас безлюдними, затишними вуличками маленьких селищ та містечок Португалії , полями, засадженими кукурудзою, соняшниками та іншою городиною, тож інколи здавалося, що ми блукаємо десь в Україні; виноградниками, які своїми плодами вгамовували часом наш голод та спрагу; казковими евкаліптово-хвойними лісами з неймовірним пряним ароматом, якими, в ранкових сутінках мандрувати без ліхтарика в руці, було вкрай важко. І щоденно бачилися з нашим добрим другом океаном. Навіть, якщо ми його не бачили, то чули шум його хвиль, що потужно розбивалися об скелі, і знали, що він десь близько. Ледве не забула про гори! Скелясті, величні гори на узбережжі океану, частково вкриті лісами та з білими маяками вдалині. Ми, як Колумби, щодня відкривали для себе неймовірний світ! І, затамувавши подих, заплющивши на кілька хвилин очі, насолоджувалися оточуючою красою та атмосферою, а серце радісно дякувало та величало Творця усього цього.
В місті Камінья ми перетнули кордон Португалії з Іспанією за якихось 15 хв, перепливши через річку Мінью на пасажирсько-вантажному судні. Думаю собі, так і має бути – жодних кордонів, жодних перешкод, лише відкритий простір для пізнання та аналізу. Відкритість і довіра повинні бути основою побудови стосунків між людьми, але не страх, який власне і є будівельним матеріалом для мурів навколо наших сердець і наших країн.
Перетнувши умовний кордон, ми опинилися в Галісії – мальовничому регіоні Іспанії, столицею якого є місто Сантьяго де Компостела. Тут йшлося якось по-іншому, по-особливому. Можливо, через ту близькість до місця призначення нашої мандрівки? Кожен крок був наповнений змістом та тишею, роздумами та молитвою. Особливу радість дарували люди, яких ми зустрічали на дорозі, з різних куточків світу: добрі та щедрі, усміхнені та втомлені, говіркі та мовчазні, веселі та часом засмучені, молоді та похилого віку, але всі об’єднані спільною метою. То так прекрасно зустрічати людей-однодумців, пізнаючи їх по великих рюкзаках на плечах з жовтими стрілками чи мушлями, посміхатися вслід і бажати «Щасливої дороги!» (що іспанською мовою звучить «Buen Camino!»), ділитися їжею та радістю, обійматися так, ніби ви вже один одного знаєте не перший день, спілкуватися про усе на світі, ділитися досвідом, невдачами, успіхами та ставати підтримкою в найбільш необхідний момент, знаходити відповіді на питання, які вже давно турбували чи, які тільки-но з’явилися, і нав’язливо кружляли в голові. Мандруючи дорогою Святого Якова, кожен знаходить не те, чого шукав, а те, чого потребував, але боявся чи не хотів собі зізнатися у цьому чи не знав. І це, мабуть, є особливістю цієї мандрівки, віднайти те, що в подальшому змінить твоє життя.
Останні 16 км із Падрону до Сантьяго де Компостела мені хотілося розтягнути на довше, хотілося йти ними ще кілька днів, насолоджуючись кожним маленьким кроком. Хотілося роздумувати над тим, що було, що пережила, що відчувала, що говорила і робила на протязі усієї дороги. Час біжить невпинно і з цим нічого не вдієш. 1 вересня 2018 року, на 11-ий день мандрівки, ми прийшли в Сантьяго де Компостела. Пам’ятаю, свою зустріч із Апостолом Яковом в базиліці. То була дуже хвилююча, емоційна та позбавлена слів зустріч, бо усе, що хотіла, вже сказала, ідучи по дорозі. Стоячи на колінах перед гробом Св. Якова, я лише дякувала Богу за ту можливість бути тут, за те, що Він підтримував і був поряд у найбільш важкі моменти подорожі.
Випадкових доріг не буває. І усі події, які з нами відбуваються, усі люди, яких ми зустрічаємо – все не випадково. Бог є над усім цим. Його присутність у всьому заспокоює і додає надії, навіть, якщо зараз переживаєш важкий період – то це не кінець, а лише певний нелегкий етап життєвої дороги. Будучи у дорозі з наплічником 35л (приблизною вагою 8 кг), у якому вмістилося все необхідне для мого існування, я зрозуміла, що можна і навіть треба обходитися малим і простим. Як казав Андрій Кузьма: «Яка різниця, скільки років твоїм кедам, якщо ти гуляєш у них Парижем!?» Хіба не так?
Уляна БІЛОУС
