Ніщо так не звільняє нас, як ці два слова

Читай також

  • Радикально простий підхід св. Гільдеґарди до оновлення Церкви
  • Чому ми грішимо?
  • У чому духовна користь від участі Богослуженні канону Андрея Критського
        • Ніщо так не звільняє нас, як ці два слова

          Святий Бенедикт назвав монастир школою Господньої служби. І це, безсумнівно, школа, але вона не схожа на будь-яку іншу. У звичайній школі учень здобуває певні знання і навички і бачить, що здобуває їх. Коли може додавати і віднімати, то вчить  таблицю множення. Сам бачить, як ці всі знання збільшуються.

          А в монастирі все навпаки. При в’їзді людина переконана, що спокійнаі врівноважена за своєю природою, а в монастирі — кричить у подушку (і добре, якщо тільки в подушку). Думає, що він життєрадісна, незалежна від людських суджень, а в монастирі відчуває велику потребу в людському схваленні і стає заздрісною до схвалення, сказаного іншим. Думала, що не переймається будь-чим, а тут від одного неприємного слова буде плакати і шкодувати себе.

          Словом, замість того, щоб відчувати, що стає кращою і розумнішою, переживає протилежне, — відчуває своє згіршення.

          Пам’ятаю, як думав: мені пощастило, що контакт із зовнішнім світом обмежений, тому що принаймні мої друзі будуть пам’ятати мене таким, як я був із ними, а не таким як я тут став…) Ну і висновок із цього: я ніколи не був таким, вони зробили мене! Це “вони” винні в цьому!

          Образно кажучи, йдучи в монастир, думає, що сягне верхівки, де дихання буде глибшим і легшим, а опиняється в тісній комірчині, де ще важче стає від цієї атмосфери…. Під цим тиском знаходить все, що насправді ховається у всередині неї, і було завжди, але ні вона, ні інші не знали про це, тому що це було добре приховане.

          У бідного початківця є вибір: прийняти правду про себе (або, принаймні, частинку, яку він вже бачив), як відправну точку для подальшого шляху — або не приймати це, залишаючись духовно на місці, і з усієї сили втікати з монастиря. Ось чому ігумен Теодор сказав, що не варто дивуватися, коли хтось залишає пустелю, а також, коли хтось залишається. Звичайно, є ті, хто не приймає правду про себе, і все ж вони залишаються в монастирі. Там є професійні шукачі вини на все життя.

          У цій ситуації добре пам’ятати слова Ісуса, що правда робить нас вільними. Якщо це зрозуміти і визнати, то в нас більше немає спокуси витрачати багато часу, уваги і нервів, щоб ретельно конструювати цілі будівлі своїх ілюзій, запам’ятати всі аргументи, які доводять, що винні інші…

          Добра порада, яку монахи передають із покоління в покоління, полягає в тому, що кожного разу, коли шукаєте аргументи для звинувачення когось іншого, бийтеся в груди. Розум важко відірвати від таких думок, тому нехай принаймні жестом рук буде початок вашого навернення. Ніщо не звільняє нас, як одне коротке: «Моя провина!».

          Предки вважали, що брати провину на себе — одна з основних чеснот монаха. Не в тому сенсі, що він буде обманювати, спеціально шукаючи, де би стати винуватцем, а в тому, що він буде постійно протистояти тим думкам, які «відбілюють» його і ганьблять інших. (І якщо він тільки що зробив цю шкоду, його вивільнення в тому, що правдиво визнає провину і нестиме наслідки.)

          Спокійне прийняття своєї слабкості — це покора. Святий Бенедикт якраз і говорить про покору, як про найбільшу чесноту.

          Переклад Наталії ПАВЛИШИН

           

          Читай також

        • Радикально простий підхід св. Гільдеґарди до оновлення Церкви
        • Чому ми грішимо?
        • У чому духовна користь від участі Богослуженні канону Андрея Критського
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.

               

              Про автора

              Журналіст "ДивенСвіт"