Ця розповідь – не про підкорення вершин, а про те, що робить нас людьми, що надає нашому життю сенс і справжню вартість.
Двоє чоловіків ішли скелястою гірською дорогою. Було дуже холодно і мряка покривала все більше. Обоє знали цей шлях і розуміли, що слід поспішати, бо вирішальною може стати кожна хвилина.
Раптом почули пронизливий стогін. Зрозуміли, що хтось просить про допомогу, очевидно, поранений. Один із мандрівників сказав: у нас немає часу, якщо зупинимось, щоби рятувати, – загинемо. І рвучко покрокував вперед.
Інший на хвилину замислився, його переповнило співчуття. Пішов на звук зойку і побачив чоловіка зі зламаною ногою, однак ще в дуже доброму стані. Узяв його на плечі і пішов.
Так, йти було важче і важче. Вже недалеко від місця, куди йшов, раптом спіткнувся об щось. З жахом побачив, що це замерзле тіло його друга, який поспішав врятуватись. Холод поборов його.
Ті двоє вижили тільки тому, що мали одне одного: тепло тіл, сили, покладені на те, щоби нести іншого – не дали обом загинути.
Адаптація Тетяни Трачук
