Біля домовини, в якій лежить мертве тіло ще зовсім молодого чоловіка, стоїть вдова…
Самітна… Стоїть при самій труні… Дивиться, як за хвилину домовина з тілом людини, котра була її життям, опуститься до місця вічного спочинку…
Примкнула очі… Руки складені в невимовному жесті… Стоїть, зовсім спустошена… Все закінчилось… Все затихло… За плечима залишились дні плачу… Страшного болю… Нерозуміння… Здається, що в середині все просто вигоріло…
Але в цій поставі зауважується теж якийсь дивний спокій… Тут присутня якась глибока внутрішня німа тиша… Немає жалісного розпачливого плачучого завивання… Немає протестуючого крику… Немає слів гніву… Здається, що молода особа просто оповита хмарою дивного надлюдського спокою…
Вдова сама… Але вона розуміє те, що ніколи не зрозуміють сили смерті… У ній присутня віра і надія… А це сильніше від “зброї”, яка забрала її чоловіка…
Самітність живих і померлих… Вони немов протягують навзаєм один одному свої руки…
Кругом гробу Ісуса запала глибока тиша… спокій… Сьомого дня, коли Господь закінчив діло створіння, Він відпочивав…
„Тоді поблагословив Бог день сьомий і зробив його святим… І таким чином відпочив після своєї праці, яку виконав, створюючи світ…”.
Син Божий сьомого дня довершив те, що Йому доручив Отець Небесний… Довершив Діло нашого Відкуплення… Ісус Христос, теж спочив у гробі…
Субота… День, коли тіло Спасителя було складене до гробу… У тишині і темноті… Цей День називається Господнім усамітненням… Бог залишився сам у своєму гробі…
Цього Дня не прориваються жодні слова… Цього Дня не чиниться жодних прокламацій… Слово Боже, Яким все створилося, лежить спочиле в темноті землі… Цього Дня всяке створіння у глибокому скупленні невимовно чекає…
Велика Субота… У цілій історії світу це найтихіший день на землі… Спокій цього дня єднає примирення Бога і людини… Господня тиша найбільше звучить в плодах цієї тиші… Світ пізнав ці плоди… Світ буде їх пізнавати до самого земного кінця…
У Бога, який спочиває в тиші і у відособленні, багато можемо навчитись і всі ми… Навіть тоді, коли кругом шум і суєта земських справ… Ми можемо відпочити в Бозі…
Такий відпочинок це глибоке заспокоєння серця… Бо ми даємо свою згоду на народження в нас плодів Господньої тиші…
Відпочинок в Бозі… Він завжди повний надії… Надії, яка дозволяє нам жити зі спокійним серцем… Навіть тоді, коли все іде що раз то гірше… Коли здається немає виходу з болісних клопотів і турбот… Коли повністю руйнується ритм нашого життя…
Про Божий відпочинок знають ті, хто живе з духом Ісуса Христа… Їх життя це творче діяння для справедливості і миру… В їхніх серцях панує Бог… А тому вони вільні від любого примусу… Вони багаті вірою і надією…
Щира любов завжди полегшує біль… Цей тісний зв’язок між болем і любов’ю отримав свій початок саме на Голгофі… Він триває і надалі у тих, хто обрав життя з Богом…
Коли ми любимо Бога цілим серцем… цілим розумом… цілою силою… тим самим ми піддаємо своє серце під найбільші терпіння, котрі знає людство…
Пробуючи оминути терпіння, ми завжди тратимо можливість дарувати любов… Коли ж ми зважуємося на любов, то мусимо рахуватися з гіркими сльозами… Але всі, хто досвідчив терпіння у власному житті, рівно ж досвідчить і Божої любові…
Щоб не робили ми у нашому житті… Завжди повинні лучитися з відпочинком Великої Суботи… Коли Тіло Ісуса Христа було в гробі… Коли все створіння очікувало нового Відродження до щасливої вічності…
от. Володимир Михайло Кусий, ЧСВВ…
Золочів…
