ОТЕЦЬ ТАРАС БАЙОВСЬКИЙ: «В ДИТИНСТВІ Я МАВ ВИДІННЯ БОГОРОДИЦІ, ЯКА МОЛИЛАСЯ. ТЕПЕР РОЗУМІЮ — ТАК МЕНЕ ГОСПОДЬ ВІВ ДО СЕБЕ»

Читай також

  • Щоб відповісти на покликання, потрібно дві речі: знати Того, хто кличе і ризикнути змінити своє життя
  • Дорогоцінна перлина покликання або піти за Ісусом
  • Дорога. Правда. Життя. Світло в час війни
        • ОТЕЦЬ ТАРАС БАЙОВСЬКИЙ: «В ДИТИНСТВІ Я МАВ ВИДІННЯ БОГОРОДИЦІ, ЯКА МОЛИЛАСЯ. ТЕПЕР РОЗУМІЮ — ТАК МЕНЕ ГОСПОДЬ ВІВ ДО СЕБЕ»

          Служити Богові і людям — те, про що отець-диякон Тарас Байовський СДБ мріяв змалку. Орієнтиром у цьому для нього був його вуйко священик. Та й загалом ріс у дуже християнській родині, тож таке рішення було природним.

          Отче Тарасе, що вплинуло на Ваше християнське формування?

          — Ми завжди зі сім’єю багато молилися, ходили до церкви за будь-якої погоди і будь-яких обставин. Я хотів бути священиком. Мені подобалося бути в храмі — почував себе там дуже затишно. Думав вступати в семінарію. Хоча якраз у 10-11 класі, коли потрібно було робити вибір, як далі йти по житті, почав сумніватися, чи це справді моя дорога. І в той час у церкві Покрови, через школу салезіянського християнського аніматора, я познайомився з отцями та братами салезіянами. Мені подобалася їхня праця з дітьми, атмосфера, яку творили довкола. Саме тоді почав задумуватися про те, що, можливо, Господь через цих людей покликав мене до священства у салезіянському згромадженні.

          Яка була реакція Ваших батьків на рішення стати монахом?

          — Лише за кілька років наважився зізнатися батькам, що хочу стати монахом-салезіянином. Вони позитивно сприйняли мій вибір. Думаю, що саме батьки, а особливо мама, вимолили той шлях для мене, довіривши моє життя Господеві. Вступаючи до салезіянського згромадження у 2007 році, я мав 6 років роздумів і розпізнання свого покликання для прийняття остаточного рішення. У 2017 році прийняв вічні обіти. Минулоріч 6 травня мене рукоположили на диякона. А вже цієї неділі, 5 травня, стану священиком. Я відповів на покликання Бога і з того часу постійно відчуваю радість від того, що роблю, від людей, дітей та молоді — від усіх, кого зустрічаю.

          Дияконські свячення бр. Тараса Байовського

          Як відбулося Ваше усвідомлене знайомство з Богом?

          — Маю одну таємницю, яку знають лише мої рідні. Та, думаю, варто свідчити про це. Коли я був у третьому класі, то однієї ночі в мене було видіння: в кімнаті на стіні біля моєї подушки я побачив Діву Марію в білому одязі, яка молилася. Видіння тривало 10-15 секунд, після чого я одразу розбудив усіх і розповів про побачене. Та з того часу в мене з’явилася велика довіра і любов до Богородиці. Я довго роздумував, щоби це могло означати… та ось 5 травня я стану священиком.

          Змалку я старався побути на самоті. Молився на вервиці, просив поради, щоб Богородиця і Господь провадили мене по життєвій дорозі. Через своє видіння я вірив Богові без найменших вагань. Із того часу моїм життєвим гаслом став вірш: «Величай душе моя, Господа і радіє дух мій у Бозі, Спасі моїм» (Луки 1,46-47).

          Отче, чи були у Вас кризові моменти і як їх побороли?

          — Звичайно, були моменти, коли хотілося зібрати речі і йти. Та завжди зупинявся і казав собі: почекаю ще один день. Стараюся не приймати рішень зопалу, коли мною оволодівають сильні емоції. Як маю якісь сумніви, то йду в капличку і просто говорю з Богом.

          Цю звичку виробив від початку приходу в монастир. Тоді ми були у Винниках і там дуже багато працювали. Я тоді уявляв собі монаше життя у суцільних молитвах, а ми мало не цілодобово працювали. Тоді згарячу хотів все залишити і йти. Та один отець салезіянин запропонував побути ще один день, подумати. Я пішов у капличку, помолився, заспокоївся і з того моменту сказав собі: «ще трішки залишуся в згромадженні, а потім побачу, як бути».

          Щоправда, був ще один складний момент перед вічними обітами. Тоді життя в згромадженні було складне, бо багато братів йшли. Я теж мав великі сумніви і навіть відклав вічні обіти ще на два роки. Але й тоді вирішив не поспішати, помолився до Пресвятої Богородиці, поговорив із духівником. Він тоді сказав, що це може бути випробовування і спокуса, щоб вибити мене з обраної дороги.

          Та Господь дав мені силу не відступити. Як сказано: «коли взявся за плуг, іди до кінця, не озираючись назад». Я свідомий, що будуть спокуси, випробування. Я готуюся до цього.

          Як Вам вдається знаходити спільну мову зі своїми учнями в НВК «Школа-гімназія Шептицьких»?

          — Маю кілька правил, яких стараюся дотримуватися. Постановив, що найважливіше — бути собою. Якщо пообіцяв щось — дотримую слово. Не виділяю собі улюбленців серед дітей. Коли мені довіряють якусь таємницю, то за жодних обставин не розповідаю її. Також ніколи в присутності інших не говорю про помилки, стараюся говорити це окремо, інколи в інший день. Ще — стежу за захопленнями дітей: що дивляться, що слухають, щоб мати спільні теми для розмов.

          Мене особливо переповнює радістю, коли дитина — щаслива.

          Хоча не завжди з ними легко. Бо сучасні діти нетерплячі, не хочуть чекати і добиватися чогось послідовно. Та я завжди думаю, що мені важливо сіяти зерно, а Господь хай зрошує.

          Ми молимося за дітей, за людей, яких зустрічаємо на своєму шляху, за справи, які робимо. Завжди прошу, щоб Господь і Пресвята Богородиця провадила мене у всьому. Дякую за можливість навчити і навчитися, змінити і змінитися. Інколи люди приходять і через кілька років і кажуть, що змінили своє життя завдяки тому, що колись почули від мене. Праця з дітьми — це теж і салезіянська молитва.

          Який головний досвід винесли за роки свого монашества?

          Є досить багато всього. Та, думаю, варто виокремити кілька. Передовсім, це молитва, як особиста, так і спільнотова, без якої не може існувати ні людина, ні будь-яка праця з дітьми. Найперше має бути сильний зв’язок із Богом.

          І ще одне — не критикувати. Не таврувати людей з першого погляду чи з першої її невдачі. Слід допомагати один одному розвиватися, поважати, підтримувати і любити. Тобто сприймати людину, вислухати і допомогти, а не засуджувати.

          Спілкувалася Наталія ПАВЛИШИН
          Фото: Юра ВОВК

           

          Читай також

        • Щоб відповісти на покликання, потрібно дві речі: знати Того, хто кличе і ризикнути змінити своє життя
        • Дорогоцінна перлина покликання або піти за Ісусом
        • Дорога. Правда. Життя. Світло в час війни
          • Оціни

            [rating-system-posts]

               

              Про автора

              Наталія Павлишин
              Журналіст "ДивенСвіт"

              Leave a Comment