Знаєте, яке це відчуття, коли переповнює радість? Коли все всередині ну просто розривається від щастя? Що у таку мить хочеться робити? Танцювати, співати, стрибати, кричати! Правда ж?
Люблю спостерігати, як з недільної Служби виходять люди. І знаєте, що часто мене дивує? Люди нерідко виходять із понурим виразом обличчя, іноді навіть мало не роздратованим.
Ні, звісно, у кожного своя життєва ситуація. Але все ж… Чи не мали би ми виходити з храму окриленими від радості, що Бог з нами? Що буденні складнощі не мають над нами влади? Що життя триватиме вічно і ми житимемо вічно?
Кожного разу, коли до мого дому стукають свідки єгови, задумуюсь. Ці люди тратять свій час і з усмішкою ходять від дому до дому, говорячи про Царство Боже. Їм вистачає сил, доброго настрою, часу, аби вивчити потрібні уривки з Біблії та й взагалі – щоби розгорнути її зайвий раз.
Вони ходять, щоби свідчити про свою віру, доносити іншим те, у що вірять. А я? Коли востаннє мені хотілось поділитись з іншими присутністю живого воскреслого Бога у своєму житті? Коли мені вистачило часу, щоби спільно з кимось прочитати уривок із Біблії і обговорити його? Коли на роботі мені взагалі доводилось говорити про свою віру?
Але ж хіба не Ісус, у смерть і воскресіння якого я вірю, закликав апостолів свідчити про добру новину – спасіння кожного, хто розкається, хто прийме заповіді Любові?
Церква – не годинне щотижневе перебування разом у храмі, церква починається із кожної душі, де Христос воскресає, де проростає Євангеліє. Радість християнина – це не світська радість-емоція, що минає, це радість благодаті, яка не підвладана нікому і нічому, окрім Бога.
І поки ми не матимемо Церкви у собі – вона буде слабшати. Слід усвідомлювати, що завдання євангелізувати і свідчити, яке отримали апостоли, це також і наш, кожного християнина, обов’язок. Ділитися радістю і прагнути, щоби той, хто ще не зустрів Христа, – врешті побачив Його поруч.
Невже у нашому повсякденному колі спілкування мало тих, хто потребує живого свідчення віри? На кожному місці роботи чи відпочинку так багато тих, хто не знає про Бога, такого, якого знаєш Ти і Я? Щодня Бог прагне бути ближчим до конкретних людей з твоєю допомогою.
Один чоловік розповідав, що йому дуже подобався своєрідний спосіб євангелізації: він брав подорожніх до свого авта і тиснув на газ, запитуючи, чи вони знають, куди потраплять після смерті.
Ні, це не заклик користатись такими способами євангелізації, але не зайве пригадувати собі, що де б ми не були – варто своїми вчинками, поведінкою, але й словом свідчити про Бога, якого ми пізнали і до якого прямуємо. Може саме нам належить навернути когось і допомогти йому стати щасливим з Богом?
Автор: Тетяна Трачук
