Коли втрачаємо коханих людей – ввесь наш світ може завалитись…
Коли втрачаємо дорогих нам людей, то серце сповнюється смутком. Але коли це – кохана людина, то весь наш світ руйнується, а життя починає здаватися безсенсовим. Як оплакувати рідну душу і як жити без неї?
Немає нічого дивного в тому, що ми тужимо за тими, хто пішов. Усвідомлення того, що це назавжди іноді може тривати місяцями. Важко пережити перші тижні, коли заперечуємо факт втрати.
Однак приходить той момент, коли треба просто змиритись і визнати: коханої людини уже немає тут поруч, а я мушу навчитись жити у цій приголомшливій самотності, в якій ніхто не зможе насправді допомогти і бути настільки близько, як був чоловік чи дружина.
Не дивно, що на момент прийняття незворотність трагедії проникає настільки глибоко, що відчуваємо біль, який провадить до відчаю. “Я ніколи не зможу з цим змирится”.
Сила сліз
Зважся на те, щоби викричати свій біль. Людям, які можуть вислухати, а також Богові. Як псалмопівець, не бійся сказати Господеві, як тобі боляче і важко. Важливо проаналізувати і виразити свої емоції, які здавлюють. Важливо плакати, очищаючи себе від страху перед майбутнім, від почуття самотності, відчуття ампутації половини себе, від думок про помилки і те, чого не встигли зробити разом, від страшної порожнечі самоти, особливо вечорами.
Плач! І не тільки наодинці, але з тими, хто розуміє, що ці сльози – коштовні: “Добре бачуть ті очі, що плпкали”. Бо так пожинається жалоба, яка не є забуванням, а перетворенням стосунків із тим, хто пішов.
Самотність все одно буде. Відсутність фізичної близькості величезна. Підтримка близьких не допоможе сповнити пустку. Однак іноді досвід чужих людей, які пережили подібне, може допомогти. Тому не варто постукати у двері нових знайомих, які змогли би допомогти. У той час, коли ще складно прийняти своє вдівство, багато людей не хочуть робити цей крок, боячись потрапити в гетто страждань. Потім вони замикаються в самотності, від якої хочуть врятуватися.
Плід жалоби
До цього всього додається почуття непотрібності. Однак час жалоби може бути також плідним часом. По-новому можеш відкрити ті риси, за які любив свого подруга. По-новому глянути на вашу спільну духовну спадщину, яку слід передати дітям чи внукам.
Дехто продовжує соціальну чи харитативну діяльність померлого подруга.
Безумовно, молитва за того, хто пішов, також приносить плоди, як для того, хто молиться, так і для того, за кого моляться.
Для декого втрата подруга – початок особливої духовної дороги, віднайдення себе в Бозі.
Велика любов, розбита смертю, знаходить сенс лише через Божу благодать. У світлі Божої радості можемо віднайти спокій, а також утішення з того, що чоловік чи дружина уже разом з Богом.
Адаптація Тетяни Трачук
