Коли мені було дев’ять, народився мій другий брат, наймолодший Болек. Я вже була досить дорослою, що дотепер пам’ятаю цей день народження. Матір, яка поспішно прасувала собі щось до лікарні, хоча майже народжувала. Пам’ятаю крихітний згорточок і темне волосся, що визирало з нього, коли мама повернулася з пологового. Я не могла перестати дивитися на маля, я захоплювалася ним, носила, обіймала і переодягала. Не відходила ні на крок. Він був таким крихітним і беззахисним. Як і свого першого брата, я полюбила його всім сестринським серцем з першого погляду.
Дуже швидко виявилося, що мій маленький брат захворів. Це було щось із дихальними шляхами. Пневмонія та бронхіт у немовляти чотиримісячного віку. Я пам’ятаю його дихання, він хрипів, мов хвора тваринка, постійні візити до лікарів. Ми навіть на деякий час переїхали до друзів, щоби було ближче до лікаря та лікарні. Пам’ятаю як повсюди висіли вологі пелюшки, радіатори в нашій квартирі в багатоквартирному будинку, накриті мокрими рушниками та зволожувачі повітря, розміщені по всьому будинку, щоби маленьким легеням легше дихалось, щоби сухе повітря не ранило горла при кожному вдихові.
Я не забуду того холодного вечора у лікарки, яка вела лікування, коли після візитів до різних спеціалістів, стоячи нажахана, тримаючись за мамину руку, я почула: «Окрім пневмонії та бронхіту, дійшло до порушення кровообігу. Він не доживе до ранку. Нема шансів». Мама почала плакати і щось говорити нервовим голосом, в якому вчувався відчай. Я ніколи раніше не бачила її такою. За мить ми швидким кроком ішли з лікарні, мати тримала згорточок на руках. Ми ішли до зеленого авта. Мама обіймала брата плачучи. Я не розуміла, що відбувається. Пішла за нею до автомобіля. Через роки вона пояснила мені: я вирішила, що не залишу його там на певну смерть, в людей, які не вірили, що йому можна ще допомогти.
Мати взяла мого брата додому на власну відповідальність і нервово змірюючи кроками квартиру, носила його на руках, постійно обіймаючи і ніжно погладжуючи по спині, коли він плакав і хрипів, задихаючись. З її боку це було ризиком, на який вона наважилась як медсестра та матір. Це була жіноча та материнська інтуїція. Однак ситуація не змінювалася. Нарешті моя мама стала на коліна від цієї безпорадності.
Вона піднесла братика вгору і вигукнула: “Маріє, Мати Божа Ченстоховська, будь ласка, допоможи мені! Врятуй мого сина!” І сталося диво. Малюк голосно набрав повітря, і його видих був менш хрипким. Кожен наступний вдих ставав спокійнішим. До ранку знизилась температура. Мати не випускала мого маленького брата з рук. Хвороба дивовижним і несподіваним чином, незважаючи на прогнози лікарів, які не давали шансів, почала регресувати. Марія врятувала мого брата. Коли я розповіла йому уже дорослому цю історію, він вирішив поїхати в Ченстохову на Ясну Гору і подякувати Богородиці за те, що врятувала йому життя. Відтоді він їздить туди кожного дня народження.
Не пам’ятаю точно відколи, але, можливо, саме з того особливого дня у мені живе переконання, що Марія – особлива Захисниця і її не байдуже жодне наше прохання. Що Вона – та, яка перемагає смерть. Ще в дитинстві я любила молитися до неї, мені подобалося ходити до каплиці Божої Матері та приносити Марії букетики польових квітів. Іноді навіть снилась мені. Завжди усміхнена, обіймаючи своїми руками, загорнутими у блакитний плащ Красива і молода.
Яким було моє здивування, коли через багато років, будучи зі своєю паризькою двоюрідною сестрою Юлією у каплиці Богоматері Чудотворного медальйона в Парижі, я на власні очі побачила образ Божої Матері із чудової медальйону – це було саме так, як у снах мого дитинства. Це ж мене здивувало, коли я побачив образ Марії з Меджугор’є. А може, я просто бачила це зображення десь у дитинстві? Не пам’ятаю. У будь-якому випадку, я завжди відчуваю, що Марія поруч, що вона піклується про мене та мою родину. Мені подобалося молитися “Богороице Діво” і “Під Твою милість”. Ця друга молитва якось врятувала мені життя, витягнувши мене з відчаю в дуже темну ніч, коли раптово назавжди втратила надзвичайно близьку мені людину. Я не могла зрозуміти це своїм розумом чи серцем, звинувачувала Бога і в цьому безсиллі згадала про молитву “Під Твою милість”. Мир серця повернувся і прийшло напоумлення. Я їй дуже вдячна за ту ніч.
Адаптація Тетяни Трачук
Дуже зворушлива історія!