Франческо Арменті “Пишу тобі… Відкриті листи до постатей Святого Письма”. Сторінки цієї книжки наповнюють біблійні постаті: Єлисавета, Іван Хреститель, Марія, Йосиф, апостол Петро…, але також і Понтій Пилат, Ірод, добрий розбійник…
Листи до цих біблійних персонажів, що супроводжували Ісуса Христа в Його земному житті – від народження у Вифлеємському вертепі до Його смерти на Голгофі й Воскресіння – допоможуть читачеві наново пережити найбільш значущі події Євангелія і зазирнути всередину себе, щоби ще більше відкрити серце на прийняття Доброї Новини.
Дорогий Понтію Пилате,
для багатьох ти не є позитивним персонажем через ту відому історію з умиванням рук.
Ти був чиновником Римської імперії, служителем великого Риму, управителем Юдеї, Самарії та Ідумеї від 26 до 36 рр. Чи пам’ятаєш про це? Скільки часу минуло відтоді! Історична еволюція захотіла, однак, зробити тебе актуальним навіки. Час не затер спогади про твою особу. Але ж до яких героїчних жестів ти вдався для того, аби численні наступні покоління запам’ятали тебе та історія тебе обезсмертила?
Якби імператор Цезар мав чуття всього того, то він довго б не вагався, аби відкликати тебе до Риму через витончену заздрість до твоєї історичної популярности.
Твоя знаменитість пов’язана з певним Ісусом із Назарету, Якого всі називали «Равві», сином Йосифа столяра.
Так, власне цього Чоловіка ти, умивши руки, послав на смерть.
За бажання ти би міг Його врятувати. Але не вчинив цього, незважаючи на тверде переконання в Його невинності. Не намагайся виправдовуватися! Це правда, що Ісус спершу був засуджений Єрусалимським Синедріоном. Це написав також і євангелист Іван: «Ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен умерти, тому що зробив Себе Сином Божим». Проте застосування Римського закону належало римській адміністрації, лише вона мала повноваження затверджувати подібні вироки та їх виконувати. Якими ж повноваженнями володів ти? Щонайменше тричі ти публічно заявив про невинність того Ісуса. Потім ти наказав Його розіп’яти як злочинця, офіційно, чи краще сказати, «урочисто» затверджуючи твою гідну осуду, злочинно бездіяльну та безвідповідальну поведінку, жестом вмивання рук: «Я не винний крови праведника цього», ти сказав, «ви побачите». І хіба це робить тебе гідним звання римського управителя? Чи ти власне вважаєш, що задекларував перед історією свою уявну невинність?
Я можу собі тільки уявити внутрішній конфлікт, який терзав тебе в ці моменти. Скажи мені, дорогий Пилате, про що ти думав за потреби вирішити присуд Ісуса: зберегти Йому життя чи послати на смерть? «Цей чоловік не є винний, я не бачу в Ньому жодної провини, чому ж я маю посилати Його на смерть? Але чому ж натовп вибрав Варавву, злочинця і ворога Риму? Якщо я не звільню Варавву, то може піднятися повстання. І як я тоді буду виглядати в очах великого Цезаря? Що мене чекатиме? Що станеться з моєю владою, багатствами? Краще здатися і задовольнити бажання народу…». Ці обґрунтування тебе не виправдовують. Ти не можеш підкупити совість і заспокоїти її за допомогою води та мила.
Але я намагався тебе зрозуміти, дорогий Пилате: якщо було потрібно багато сміливости для спрямування на Голгофу невинної людини, якби ти знав, скільки з мого боку потрібно сміливости для звинувачення тебе. Роздивляючись навколо, у час, коли я живу, я вагаюся, чи показувати на тебе пальцем. Адже той твій жест, ця твоя внутрішня слабкість вже стали стилем життя. Доручати комусь щось зробити стало частиною нашого життя.
Найгіршим, однак, є інше: ми робимо вигляд, що нічого особливого не відбувається. Що ж означає крилатий вислів: «вмити руки як Понтій Пилат», – якщо не наступне? Ти був політичним діячем і не дав доброго прикладу. Так, звісно, те ж саме можна сказати про наших політиків і про наш спосіб займатися політикою, який уже віддавна характеризується відмовою чинити справедливість – основу побудови суспільства і держави, зокрема моральних цінностей. Знаєш, що сказав би Августин, єпископ Гіпону, що жив за багато років після тебе?
«Коли істинна справедливість відсутня, чим є держави, якщо не великими бандами злодіїв, і, зрештою, чим є банди злодіїв, якщо не малими державами? В обох випадках йдеться про індивідуумів, керованих командами ватажка, пов’язаних соціальним договором, які ділять здобич відповідно до мовчазної згоди. Коли злочинна банда щоразу більше зростає, вона набирає багато нових негідників, також має у власності території, влаштовує осідки, займає міста, підкоряє народи, отже, може відкрито прикрасити себе титулом Держави. Цей титул надається банді не тому, що вона відмовилася від жадоби влади, але тому, що вона добилася вагомої безкарности».
У тому самому дусі звучить відповідь, водночас вишукана і правдива, пірата, схопленого Олександром Македонським, коли той спитав у пірата, що його підштовхнуло вирушити чинити розбій на морі: «Те ж саме, що підштовхнуло тебе чинити розбій у цілому світі, – відповів той Олександру з надзвичайною відвагою, – однак мене, що роблю це за допомогою малого човна, назвали злодієм, у той час як тебе, який робить це за допомогою великого флоту, називають імператором».
Що ж сказати, зрештою, про «вмивання рук», яке ми, громадяни держави, чинимо кожного дня, коли відрікаємося від нашої природи соціальних істот, навіть у малих речах? Чи знаєш, дорогий Пилате, що сьогодні «вмивають руки» навіть християни, хоча і знають вислів папи Павла VI: «Політика – це вимогливий, якщо не єдиний спосіб, жити християнським зобов’язанням на службі іншим, вона є також соціяльним милосердям і її владні повноваження повинні розумітися і виконуватися як суспільне служіння»?
Чи «вмивати руки» не означає не викривати мафіозі, викрадачів, насилля і несправедливість? Чи це не означає жити поруч із деградованими формами влади, з кар’єризмом за будь-яку ціну, з рішеннями, прийнятими на користь інтересів однієї особи чи групи?
Дорогий Пилате, ми не хочемо визнавати, що живемо в час розквіту «культури беззаконня», ситуації, що породжує соціяльний і приватний стиль життя, де несправедливість хоче видавати себе за правомірну річ. Так би мовити – «правомірна несправедливість». Ти добре кажеш, коли запрошуєш мене думати про властиву причину всього цього: а це насправді складність у виявленні остаточного сенсу нашого існування. Адже сучасна хоче жити не повнотою свого життя, без ризику внутрішнього пошуку, найвищих цінностей.
Дорогий Пилате, якими ж людьми ми є, якщо не можемо навіть всередині себе читати без лицемірства? Факт внутрішнього пошуку сенсу власного життя є визначальною характеристикою людського буття: Камю мав цілковиту рацію, коли писав, що «вся земля є задуманою Богом у такий спосіб, щоби обличчя людини піднімалося, а погляд, розум і серце людини запитували». Якщо ти, Пилате, бажав зняти з себе вину за життя іншої людини, то ми «вмиваємо руки» щодо нашого буття і нашого існування. Ми мало себе запитуємо, погано роздумуємо. Яким є найвищий сенс для людини, якщо не пошук абсолюту?
Дорогий Понтію Пилате, друзі того Ісуса, Якого ти послав на смерть, уже знайшли відповідь на спрагу за абсолютом у Бозі Ісуса Христа. Але як ще багато людей надають перевагу «вмити руки», не ставлячи перед собою питання і задовольняючись поверховими поясненнями!
Це правда, Пилате, що ми самовпевнено підносимо себе до висоти суддів стосовно тебе, але ми повинні відійти назад і почати з себе, християн.
Скільки разів ми «вмивали руки» у нашому служінні Ісусові, у нашому служінні і солідарності з найбільш обділеними, у нашому бутті Церквою, спільнотою любови. Але ж як ми можемо співжити з нашим сумлінням, просвітленим Євангелієм, доки продовжуватимемо «вмивати руки» і засуджувати на бідність і злидні численних невинних людей?
