Нерідко можна почути, що християни, в яких є Новий Завіт, Старого вже не потребують. Чому ж тоді його продовжують друкувати у виданнях Біблії? Просто як якийсь пам’ятник старовини, або в нього є своє місце в Церкві і сьогодні? Якщо так, то навіщо він нам потрібен?
Здаємо півбіблії в музей?
І справді, навіщо? Адже старий одяг або меблі зазвичай не використовують, замінюють на нові. Назва “старий” неначе підказує, що перша частина Біблії втратила для нас значення. Чи це так? Прочитавши Новий Завіт і перейшовши до Старого, людина нерідко зазнає розчарування: і нудно буває, і неактуально, але головне – занадто багато на його сторінках крові. У Новому Завіті теж не все зрозуміле і не все цікаве, але навряд чи щось настільки відштовхує читача. Хтось може подумати, що взагалі мова йде про двох різних богів…
Подібну думку висловлював богослов ІІ століття від Р. Х., Маркіон із Синопа. Він учив, що існують два боги: жорстокий Творець, про Якого розповідає Старий Завіт, і милосердний Бог Любові, Котрий з’явився в Новому. Між ними немає нічого спільного; до Христа люди нібито не знали Бога Любові і поклонялися жорстокому Творцеві, хибно приймаючи його за вище божество.
Що цікаво, розбіжності Маркіона з традиційним християнством на цьому не кінчалися. Щоб “розділити” два Завіти, Новий йому довелося істотно скоротити. Маркіон залишив усього лише одне Євангеліє і десять апостольських послань, та й звідти викинув усе, стосовно тілесності Христа, реальності Його земного життя. Маркіон сповідував характерний для східних релігій дуалізм: всяка матерія, всяка тілесність – зло, і треба позбутися неї заради духовної досконалості, тому і Христос тільки виглядав людиною, але був лише безтілесним духом, який злетів з небес, щоб розповісти людству про Істинного Бога. Він не народжувався і не помирав на землі, страждання на Хресті, після яких Він вознісся на небо, були лише видимістю. Зрозуміло, Його учні багато що переплутали і записали неправильно (таку обмовку робить практично кожен, хто бажає “відредагувати” Євангеліє за своїм смаком).
Це вчення було відкинуте Церквою, його хибність детально, за пунктами розбирали практично всі видатні церковні письменники того часу. Дійсно, таке “християнство”, несумісне із самими основами віри Церкви. Проте підходить всяким лжехристиянським сектам, що прагнуть використати Біблію у своїх цілях. Церква, навпаки, проголосила і підтвердила не раз, що Священне Писання, яке складається із Старого і Нового Завітів, для неї єдине ціле.
Відкинути Старий Завіт – це означає відмовитися від тіла, від людської природи Христа. Річ не лише в тому, що в Його історії виконуються пророцтва і натяки, якими повний Старий Завіт, так що в Євангеліях значимим виявляється і місце (народження у Вифлеємі), і час подій (розп’яття перед Пасхою), і навіть окремі деталі (римські солдати не перебили гомілок Ісуса, як не можна було ламати і кісток пасхального агнця).
Справа ще й в тому, що історія спасіння для християнина розпочинається не з Різдва, а з моменту гріхопадіння людини, коли виникає сама потреба в спасінні. Адже спочатку треба зрозуміти, від чого взагалі треба спасати людство, чому воно виявилося відокремленим від Бога і поневолене смерті. Про це якраз і говориться в Старому Завіті. Більше того, його “кривавість” багато в чому пояснюється тим, що це – чесна і детальна розповідь про грішне людство, а не святкова розповідь про щось миле, але абсолютно нереальне. І якщо ми теж будемо чесні, нам доведеться визнати, що саме Старий Завіт краще, ніж усі інші древні книги зумів цю “кривавість” приборкати і обмежити. У жодній з них людині не казали з такою вражаючою простотою “не вбивай, не кради, не чини перелюбу”. Насправді, тепер люди, для яких вбивство, крадіжка і перелюб досі залишаються справою доблесті і честі, хоч би намагаються замаскувати це своє ставлення різними красивими словами.
Східці в небо
Бог готував людство до пришестя Христа задовго до того, як воно відбулося. Досвід місіонерів, які працювали серед диких племен Океанії, показує: доки не будуть засвоєні уявлення про Єдиного Бога і про закон, який Він дав людям, Євангеліє проповідувати марно. Чи можна говорити про любов до ближнього з канібалами, які ближніх люблять так, що аж пальчики облизують?
Втім, і без канібалізму в таких племенах трапляються жахливі речі. Мені особисто доводилося розмовляти з людиною, яка провела двадцять років у Папуа-Новій Гвінеї. Вона розповідала, що там процвітав “культ карго” (від англ. cargo “вантаж”). Папуаси бачили в матеріальних предметах, що були привезені білими людьми, вищу цінність і розуміли проповідь про Христа крізь призму цього культу. Почувши, приміром, що той, хто піде за Христом отримає в майбутньому житті в сто разів більше, ніж він віддав у цьому, одне плем’я вибрало добровольця, розіпнуло його на хресті (!), а в могилу поклало інструменти, одяг та інші припаси, щоб, коли розіпнутий воскресне, отримати замість однієї сокири відразу сотню.
Немає жодних сумнівів, що коли б не довгі століття “підготовки до Євангелія”, як називали цей процес ранньохристиянські письменники, жодного іншого ставлення до проповіді Христової годі було б чекати. Звичайно, у цю підготовку входила і проповідь язичницьких мудреців-філософів і учителів, які вселяли своїм слухачам уявлення про добро, справедливість і милосердя, але основну роль у ній грав все ж Старий Завіт.
У книзі Буття ми зустрічаємо дивовижний образ: Якову сняться сходи, якими ангели спускалися з неба на землю і піднімалися назад (Бут 28:12).
В якомусь сенсі Старий Завіт – ті самі сходи, якими, ще до втілення Христа, вісники Божої волі сходили до людей, щоб ті могли відірвати свій погляд від землі та спрямувати свої думки до чогось вищого.
Ми, врешті-решт, просто не зрозуміємо в Новому Завіті майже нічого, якщо не звернемося до Старого. Головна його подія – хресна жертва Христа. Але що таке жертва? Навіщо вона потрібна? Хто і з якого приводу її приносить? Усе це можна зрозуміти тільки із Старого Завіту.
Адже людство насправді було зовсім не таким, як зараз. Читаючи не лише Старий Завіт, але й інші тексти того часу, ми бачимо, що заповідь “не убий” прозвучала у світі, де вбивати своїх особистих ворогів і взагалі всіх, хто тобі не сподобався, вважалося не просто нормальним, але дуже похвальним. Тому Старий Завіт – сходи, якими людство (передусім обраний народ, Ізраїль) сходило на той ступінь, на якому воно могло прийняти Євангельську звістку. І головну роль у цьому грав Закон.
Закон як вихователь, який веде нас до Христа
Милість і істина зустрілися, правда і мир поцілувалися – такі слова ми читаємо в Псалтирі (Пс. 84:11). Це непогане відображення самої суті Старого Завіту. З прадавніх часів його тлумачі підкреслювали, що в ньому поєднуються два початки: милосердя та справедливість. Вони вкрай важливо доповнюють одна одну; милосердя без справедливості вироджується в потурання злу, а справедливість без милосердя – у нещадну мстивість.
Тому Старий Завіт спочатку затверджує Закон, певні правила поведінки і покарання за їхнє порушення – але проголошує і милосердя до грішника, який порушує цей Закон. Ще в старозавітні часи євреї викладали суть Закону максимально коротко: “Люби Бога і свого ближнього, а все інше – лише коментарі”. Дійсно, одна частина Закону детально розписувала правила богослужіння, а друга – викладала правила, якими люди повинні були керуватися в стосунках один з одним.
Самі по собі ці правила можуть здатися нам – людям сучасного світу – архаїчними і дріб’язковими, але в ту епоху так нікому не здавалося. Коли Біблію починали перекладати мовою одного африканського племені, його представників, які вже прийняли християнство, запитали, з чого розпочати. Звичайно, очікувалася відповідь “з Євангелія” або, принаймні, “з Буття”, але новонавернені зацікавилися в першу чергу книгою Левит – нудною, на наш погляд, книгою, де перераховувалися всілякі обрядові встановлення. Плем’я звикло жити у світі, де релігійні приписи (всілякі табу) грають величезну роль, і нова віра для них означала передусім нову систему табу.
Старозавітні правила зовсім не були випадкові, не безглузді. Наприклад, Господь повелів ізраїльтянам здійснювати обрізання як знак їхньої приналежності Богу, знак завіту, укладеного між Ним і Його народом. І тільки коли ізраїльтяни звикли до цього знаку, стали зневажливо називати своїх сусідів “необрізаними”, сталі можливі слова пророка: “Ось, приходять дні, – говорить Господь, – коли Я відвідаю усіх обрізаних і необрізаних: Єгипет і Юдею, й Едома і синів Аммонових, і Моава… тому що усі ці народи необрізані, а увесь дім Ізраїлів з необрізаним серцем” (Єр. 9:25,26). Що означає “обрізане серце”? Звичайно, не про кардіохірургію йде мова, а про те, щоб людина присвятила Богу не частину свого тіла, але всі думки і почуття.
А пізніше – і слова апостола Павла, що скасовують цей звичай для християн: “Обрізання корисне, коли виконуєш закон; а коли ти порушник закону, то обрізання твоє стало необрізанням. Отже, коли необрізаний дотримується постанови закону, то його необрізання чи не зарахується йому за обрізання?” (Рим 2:25,26). Тобто, якщо ти поступаєш за волею Божою, тобі не потрібні жодні додаткові знаки, а якщо ні – вони тобі не допоможуть. Але якби апостол Павло звернувся так до людей часів Авраама, вони б не зрозуміли його. Щоб стати виключенням, спочатку потрібно засвоїти правило.
Так і обраному народу, щоб прийти до новозавітної свободи, треба було пройти своєрідну школу Закону, навчитися і милості, і істині; не випадково той же Павло називав Закон “вихователем, який вів нас до Христа” (Гал. 3:24), тобто порівнював його з рабом, який відводив дитину в школу і забирав з неї (грецькою саме він і називався “педагог”). Усьому найголовнішому мав навчити Христос, але до Його школи треба було ще дійти.
Ми виросли зі Старого Завіту?
Але тепер, скаже читач, тепер у нас є Новий Завіт, ми в школі, навіщо нам “вихователь”? Нехай він був важливим колись, але ці часи давно пройшли. Проте не забудемо, що цей самий раб ще і забирав дитину з школи і відводив її додому. Насправді, чи можемо ми сказати, що ми повністю виросли зі Старого Завіту, здолали його?
Звичайно, ритуальних приписів Старого Завіту християни сьогодні не дотримуються (у протестантизмі, втім, є виключення на кшталт адвентистів): вони не дотримуються суботи, їдять свинину і не приносять жертв. Але всі без виключення християни покликані слідувати у своєму житті тим принципам, які закладені в цих приписах: приділяти частину свого часу молитві і священному спокою, остерігатися всякої нечистоти, нарешті, жертвувати Богу і ближньому якщо не своїх баранів, то свої сили, час, кошти, таланти.
А що сказати про Закон і норми моралі? Чи можемо ми з чистим сумлінням стверджувати, що перевершили старозавітні норми? Зовсім ні. Я був би дуже радий, якби наші чиновники неухильно застосовували на ділі такий чудовий старозавітний принцип, як рівність усіх і кожного перед законом, незалежно від посади і впливових друзів.
Чи візьмемо знаменитий принцип око за око, зуб за зуб. На перший погляд, він закликає нелюдяно нівечити злочинців, але насправді обмежує відплату: ти не можеш заподіяти кривдникові більше зла, ніж він наніс тобі. Як було б прекрасно, якби в міжнародних відносинах усі країни керувалися цим принципом! На жаль, досі за одну загрозу вибити зуб зазвичай відразу зносять голову – якщо сил вистачить, зрозуміло.
До речі, ще зовсім нещодавно на площах цивілізованих країн рвали язики і ніздрі, рубали руки – але Старий Завіт не знає покарань, що нівечать людину. Навіть покарання батогом обмежене сорока ударами, щоб “від багатьох ударів брат твій не був спотворений” (Втор. 25:3). Вслухаємося: засуджений злочинець – це твій брат, гідність якого ти маєш берегти навіть при покаранні. Ми що, це вже переросли? Ще не доросли, як на мою думку.
Сам Христос постійно підкреслював, що прийшов не порушити, а виконати Закон. Насправді, принципово новим у Новому Завіті є звістка про диво боговтілення, про Христа. А багато що з того, що ми зазвичай відносимо до Його проповіді, вже прозвучало в Старому: і “люби ближнього твого, як самого себе” (Лев. 19:18), і навіть звернення до Бога як до Єдиного Отця (Іс. 63:16). Просто там ці вислови дещо втрачаються серед безлічі подробиць і деталей, а Христос наводить їх з особливою силою, стисло, виразно, а головне – подає досконалий приклад виконання цих слів. У суперечках з книжниками і фарисеями Він заперечує зовсім не Старий Завіт, а невірне, приземлене його розуміння і агресивне нав’язування таких стереотипів усім іншим.
Будьте святі!
До того ж, заклики Нового Завіту звернені, передусім, до окремої особи, а Закон Старого Завіту – до колективу. “Підстав іншу щоку” – це прекрасно і високо, але це можна виконати тільки відносно себе самого. Держава не має права підставляти щоки своїх співгромадян злочинцям, вона зобов’язана їх карати, і в тому, як це робити, вона цілком може керуватися принципами Старого Завіту. Саме на ньому і ґрунтується безліч норм сучасного права і просто звичаїв. Звідки, цікаво, взялися наші щотижневі вихідні? Нікому і гадки в голову не приходило їх влаштовувати, поки не з’явилася заповідь про суботу.
А для окремої людини Старий Завіт – це та межа, нижче якої не можна опускатися. Новий Завіт ставить дуже високі ідеали, кажучи: “Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий” (Мф. 5:48). По суті, це означає: станьте подібні Богові! Але і в Старому було сказано: “Отже, будьте святими, тому що Я святий” (Лев. 11:45).
Звернемо увагу на цю різницю. Євангеліє підказує нам, що немає межі досконалості, книга Левит дає досить високе завдання, яке все ж таки можна виконати. Адже святість у Старому Завіті не є якимсь дуже високим ступенем особистої праведності, але швидше відособленість, непричетність світському. “Будьте Моїм народом!” – закликає Бог ізраїльтян і детально пояснює, як цього досягти.
Саме тому дуже багато місць Старого Завіту не втратили своєї актуальності і сьогодні. Псалтир у православному храмі звучить частіше за Євангеліє, адже все богослужіння буквально пронизане цитатами з псалмів. Насправді, яка ще книга так повно і різноманітно передає напружений діалог людської душі з Богом?
Євангеліє дає нам абсолютні цінності, але мало говорить про повсякденність. Проте книги Премудрості (наприклад, Притчі) дають безліч настанов для практичного життя. Звичайно, багато що змінилося в нашому побуті відколи ці слова були написані, але основні принципи, що стоять за ними, непорушні.
Нарешті, саме в Старому Завіті ми зустрічаємо безліч живих образів, близьких нашому власному життєвому досвіду. Ми обурюємося несправедливістю світу разом з Іовом, ми торжествуємо разом з Давидом, ми плачемо з Єремією і разом з Ісаєю чекаємо на нове небо і нову землю. Нам є з кого брати приклад і в Старому Завіті.
Маркіон був правий в одному: якщо викидати на смітник Старий Завіт, то і від Нового мало що залишиться. Христос виявиться безтілесною примарою поза часом і простором. Ні, старозавітні патріархи і пророки – не просто якісь фігури з древньої історії, але наша власна історія, яка бере свій витік у сивій давнині, але виконується тут і зараз. Ми в одній з ними Церкві.
