Третє пророцтво, яке наводить євангелист Матей, описуючи події Різдва Христового (Мт. 2, 15), на цей раз походить від пророка Осії.
Історичний контекст цього пророцтва такий: У VIII-му столітті до Христа, в якому до речі жили і діяли попередні згадані нами пророки – Ісая та Міхей, Осія отримує від Господа натхнення і наказ кликати вибраний народ до покаяння. При цьому пророк Осія у своїх пророцтвах послуговується образами і висловами з подружнього і родинного життя. Особливо зворушливими є слова, де Господь пригадує своєму народові про свою батьківську любов до нього і про те, як дотепер Він цей народ провадив, виводячи його з неволі і переводячи через пустиню до Обіцяної землі: «Коли Ізраїль був дитятком, я полюбив його, і з Єгипту покликав я мого сина. Що більше я їх кликав, то більш вони відходили від мене. Вони ваалам жертви приносили, кадили перед різьбленими бовванами. Я самий, я вчив Ефраїма ходити, брав їх за руки, але вони не розуміли, що то я доглядав їх. Я притягав їх людяними мотузками, – поворозами любови. Я був для них, неначе тії, які здіймають ярмо в них із шиї. Я нахилявсь над ними й давав їм їсти» (Осія 11, 1-4).
Скільки ніжності, тепла, любові міститься у цих словах, які Господь вкладає в уста пророка! Яким контрастом до цих запевнень і пригадок про любов, турботу і опіку Божу звучать слова про те, що чим більше Бог їх кликав, тим більше вони віддалялися від Нього! Але чи це не є гіркою правдою про нашу відповідь на Божі добродійства!? У нашому народі є прислів’я «Як тривога – то до Бога», – і це зрозуміло і природньо, що ми шукаємо прихистку і помочі в моментах кризи і загрози; але друга частина каже про небезпеку забуття про Божі добродійства, коли минають небезпеки: «А як по тривозі – то й по Бозі!»…
Все ж, незважаючи на впертість і непослідовність, яку Господь досвідчує від свого народу, Він не перестає кликати своїх улюблених дітей, бажаючи здійняти з них ярмо і пригорнути їх до свого люблячого серця, так як мама пригортає до грудей своє дитя, годуючи його і безнастанно піклуючись про нього. Бог вірний у своїй любові до нас, навіть якщо ми є невірними!
У згаданому пророцтві виразно знаходимо іще один момент, в якому тісно переплітається доля вибраного народу і доля Воплоченого Сина Божого. Подібно як свого часу Господь потужною рукою вивів свій поневолений народ з єгипетського рабства, так тепер Бог Отець посилає Свого Воплоченого Сина у Єгипет, щоб Його повернення стало започаткуванням нового пасхального переходу з неволі гріха і смерті до повної свободи. Цей новий перехід завершиться Страсною п’ятницею і осягне свою повноту у Воскресінні Сина Божого Воплоченого. У Христі і з Христом увесь людський рід буде переведений від смерті до життя, від неволі диявола до свободи дітей Божих. Про цей перехід ми співаємо на Пасхальній утрені: «Воскресіння день, просвітімся люди! Пасха, Господня Пасха, від смерти бо до життя і від землі до небес Христос Бог нас перевів, перемоги пісню співаємо».
Святий Павло, пригадуючи християнам про духовне визволення, яке дарує нам Христос Спаситель, закликає пильнувати цього Божого дару свободи і під кормигу гріха не піддаватися знову: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову» (Гал. 5, 1).
Молитва: Господи Ісусе, Ти у своїй любові сходиш із небес на грішну землю, а потім мандруєш дорогами землі, шукаючи мене, заблукану овечку. Ти йдеш до місця мого поневолення, до мого особистого «Єгипту», щоб принести мені світло надії, а відтак взяти мене за руку і вивести на волю, ціною власного життя. Ти у яслах на сіні простягаєш до мене свої долоні, так як незабаром простягнеш ті самі долоні на дереві Хреста – з незмінною любов’ю і ніжністю, запрошуючи мене кинутись в Твої обійми, довіритись Твоїй любові і дати себе провадити дорогами життя. Мій Господи і Боже, дай мені завжди пам’ятати, що тільки у Тобі і в єдності з Тобою я можу віднайти правдиве щастя і свободу. Нехай Твоя десниця веде мене дорогами життя, нехай заведе мене до вічного життя! Амінь.
Автор: Владика Богдан Дзюрах
