Ісус розуміє почуття покинутості

Читай також

  • Чим для нас є хрест, окрім сили Божої про яку говорить апостол Павло
  • Жінко, ось Син Твій…
  • Бог має план нашого життя і спеціалізується на безнадійних ситуаціях
        • Ісус розуміє почуття покинутості


          «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» Мр. 15:33-39

          А як шоста година настала, то аж до години дев’ятої темрява стала по цілій землі. О годині ж дев’ятій Ісус скрикнув голосом гучним та й вимовив: Елої, Елої, лама савахтані, що в перекладі значить: Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув? Дехто ж із тих, що стояли навколо, це почули й казали: Ось Він кличе Іллю! А один із них побіг, намочив губку оцтом, настромив на тростину, і давав Йому пити й казав: Чекайте, побачим, чи прийде Ілля Його зняти! А Ісус скрикнув голосом гучним, і духа віддав!… І в храмі завіса роздерлась надвоє, від верху аж додолу. А сотник, що насупроти Нього стояв, як побачив, що Він отак духа віддав, то промовив: Чоловік Цей був справді Син Божий!

          “Елої, Елої, лама савахтані?» Хто ми такі, щоб міркувати про ці надзвичайні слова? Деяким християнам вони видаються майже нестерпними. Чи може бути правдою те, що Бог Отець покинув Його? Чи це можливо, що Ісус засумнівався в любові Того, кого Він називав Авва, «Отче»? Чи втратив Ісус надію, коли Його розіп’ято? Чи впав Він у відчай, будучи на хресті?

          Є два головні способи розуміти ці таємничі слова Ісуса, які Він цитує з Псалма 22 і які впізнав би будь-який юдей того часу, що мав релігійний вишкіл.

          Перша можливість полягає в тому, що Ісусові слова – це не вияв розпуки, а навпаки, – свідчення того, що Він покладав надію на Бога. Хоча Псалом 22 починається зі слів: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?», і розповідає про смуток людини, яка почувається покинутою Богом, друга його частина – це пісня подяки Богові, що почув молитву псалмопівця: «Бо Він не погордував і не зневажив страждання убогого, і від нього обличчя Свого не сховав, а почув, як він кликав до Нього!»

          Згідно з цим тлумаченням, Ісус пригадує псалом цілковито – як молитву того, хто був почутий, коли взивав до Бога. Так само особа, яка цитує відоміші рядки: «Господь – то мій Пастир», може вважати, що слухачі знайомі з рештою Псалма 23 («Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви…») і його загальним посланням. Іншими словами, вислів «Господь – мій Пастир» зазвичай сприймають не як порівняння Бога з пастирем, а як короткий переказ цілого псалма. Саме так зазвичай пояснюють Ісусів страшний крик з хреста. Тобто, Ісус використав рядок з Псалма 22, щоб висловити Свою надію на Бога.

          Але існує також інша можливість: Ісус справді почувався покинутим. Це не значить, що Він був у відчаї. Я не вірю, що хтось такий, як Він, перебуваючи в настільки близьких стосунках з Отцем, зі Своїм Авва, міг утратити всяку віру в присутність Отця в похмуру хвилину. Але було би цілком виправдано припустити, що Ісус, у цей тяжкий час, почувається так, наче Отця немає поряд. І пам’ятайте, якщо Він взиває до Бога, то все ще має взаємини з Богом.

          Тут ми мусимо розрізняти віру, що Бога немає, і власне відчуття. Останнє – це звична річ у духовному житті. Ви могли пережити це самі: вірити в Бога, але не відчувати Його близькости. Фактично, ви запитуєте: «Де Ти, Боже?». Це ще одна важлива точка перетину Ісусового життя і нашого.

          Кому, як не Ісусові, мали би ми простити за те, що Він почувається покинутим. Подумайте про те, що мав Він пережити до моменту Своїх страстей. Спочатку Він дізнався про зраду Юди, одного зі Своїх найближчих друзів, який видав Його владі за тридцять срібняків. Нині ми схильні вважати Юду чистим, повсякчасним злом, однак не забувайте, що Ісус обрав його як одного з дванадцяти апостолів, і деякий час він мусив мати близькі стосунки з Ісусом. Юда був другом, який зрадив Його. Також Євангеліє від Марка розповідає, що до того часу всі апостоли, крім одного, утекли, сповнені страху, замішання або ганьби. Тож Ісус майже напевно почувається покинутим і досвідчує, можливо, не перший раз у житті, людську самотність.

          Ісус пережив також низку виснажливих нічних допитів; з Нього знущалися римські вартові, і Його вели вулицями Єрусалима під непідсильним тягарем; тепер, коли Його прибито цвяхами до дерева, Він знемагає від безжального болю. Тож Йому можна простити за те, що Він почувається покинутим. Той, хто напередодні здався на волю Свого Отця в Гефсиманському саду, хто цілком присвятив себе тому, що приготував Йому Отець, тепер дивується на хресті: «Де Ти?».

          Ці почуття, імовірно, загострило ще й те, що Його зреклися послідовники. До цього моменту, коли Ісус відчував самотність і нерозуміння учнів, Він міг знайти розраду в Отця. Тепер же Він почувається самотнім. Можливо, доти жодна людина на світі не почувалася такою самотньою. Дозвольте мені звернутися тепер до деяких біблійних досліджень. Один з найбільших дослідників Нового Заповіту XX століття Реймонд Е. Браун, священик-сульпіціянець, написав, мабуть, визначальну роботу про страсні оповіді, яка називається «Смерть Месії». У розвідці, що має назву «Ісусів смертний крик» отець Браун каже, що, з його погляду, Ісус направду почувався покинутим.

          Деякі християни, каже отець Браун, хотіли би відкинути буквальне тлумачення, яке передбачає почуття покинутости: «Вони не можуть приписати Ісусові таких мук перед лицем смерти». Проте, як каже отець Браун, якщо ми визнаємо, що Ісус у саду все ще міг називати Отця Авва, то повинні також визнати це «пронизливе неприйняття власної покинутости, яке вирвалося з уст цілковито нещасного Ісуса, Який тепер настільки відкинутий та очужілий, що більше не звертається до “Отця”, а говорить як найсмиренніший Слуга».

          Що має на увазі отець Браун? Промовляючи до Отця в саду, Ісус каже: «Авва-Отче, Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу!» (Mp. 14:36). Авва – це неформальне звертання, яке дещо нагадує «тату». (Обидва рази на прощі в Єрусалимі я бачив на людних міських вуличках малих дітей, які біжать услід за батьками і кричать: «Авва! Авва!»)

          Але на хресті, коли Ісус каже: «Боже Мій, Боже Мій!», Він вживає арамейське слово Елоі (або юдейське Елі, залежно від Євангелія). Це формальніший спосіб звертатися до Бога. Цей перехід від невимушеного Авва в саду до формального Елоі на хресті неймовірно зворушливий. Тож Ісусове почуття відчужености виявляється не тільки в крикові і не тільки в рядкові псалма, який Він цитує, але й також у слові Елоі.

          Як міг Ісус почуватися покинутим? Як міг Той, хто мав близькі взаємини з Отцем, висловлювати такі почуття? Щоб відповісти на це питання, варто розглянути подібну ситуацію, яка ближча до нашого часу.

          У свої молоді літа свята Мати Тереза з Калькутти, засновниця Згромадження сестер місіонерок любови, мала кілька містичних досвідів особливої близкости з Богом. Вона також пережила найрідкісніший з духовних дарів – локуцію: по суті, вона почула Божий голос. А після того – нічого. Приблизно останні п’ятдесят років свого життя, аж до самої смерти, вона відчувала велику порожнечу в молитві. В один момент вона написала своєму сповіднику: «У душі я відчуваю лише жахливий біль утрати – що Бог не хоче мене – що Бог не є Богом – що Бога насправді немає».

          Коли невдовзі після смерти опубліковано її щоденники і листи, деяких читачів приголомшили ці почуття, і їм важко було зрозуміти, як вона далі могла вірити в Бога і стати успішним релігійним лідером. Але насправді Мати Тереза висловлювала дуже людські почуття самоти і розповідала про те, що деякі духовні автори називають «темною ніччю». У цьому стані буття ми наближаємося до відчаю, але не приймаємо його.

          Мало-помалу сумніви Матері Терези щодо Божого існування відступили в тінь, і вона почала розглядати цей болісний досвід як запрошення до ще більшого єднання з Ісусом у Його самотності на хресті, а також з убогими, що так само почувають себе покинутими. Листи Матері Терези не означають, що вона покинула Бога або що Бог покинув її. По суті, продовжуючи своє служіння вбогим, вона звершила кардинальний акт вірности, що ґрунтується на стосунках, в які вона далі вірила – навіть не відчуваючи далі Божої присутности. Вона довіряла тому попередньому досвіду.

          Іншими словами, вона мала віру.

          Ісус не впадає у відчай. Він досі має взаємини з Авва, коли взиває до Нього з хреста. Сповнений страшного фізичного болю, покинутий майже всіма своїми друзями і дивлячись у вічі смерті, у ту хвилину, коли, напевне, ніхто не здатен мислити ясно, Він міг би почуватися покинутим. Мені видається, що це має більше сенсу, ніж припущення, що псалом який Він цитував, пов’язаний з Божим спасінням.

          Тож Ісус розуміє не тільки наші тілесні, але й духовні страждання, сам почуваючись покинутим. Він в усьому був, як ми, окрім гріха. І Він досвідчив усе, що ми.

          Тож коли ви маєте труднощі в духовному житті, коли запитуєте себе, де подівся Бог, коли молитеся в сумніві й темряві, ви молитеся Тому, хто цілковито людина і цілковито Бог, Тому, хто сповна розуміє вас.


          Джерело

          Читай також

        • Чим для нас є хрест, окрім сили Божої про яку говорить апостол Павло
        • Жінко, ось Син Твій…
        • Бог має план нашого життя і спеціалізується на безнадійних ситуаціях
          • Оціни

            [rating-system-posts]