Є ще один вид надії, про який необхідно висловитися цілком безперечно. Християни охоче погоджуються з тим, що надія на людей недоречна. Тому рідко можна почути з християнських вуст: «Я сподіваюся на себе» або «Я повністю поклався на свого друга» і тому подібне. Як правило, ми виражаємося більш благочестиво:
Тільки Ти Господь – надія моя
Сила моя і щит…
І коли я роздумував про це, мене вразили слова з книги Плач Єремії, в якій пророк говорить від імені народу:
– І сказав я: загинула сила моя і надія моя на Господа (Плач. 3:18).
Не просто надія, а «надія моя на Господа»!
Проте не дарма ж в книзі пророка міститься неупереджений аналіз глибин людської душі: «Лукаве серце людське найбільше і вкрай зіпсоване; хто пізнає його?» (Єр. 17:9).
Нам здається, що свої надії ми покладаємо виключно на Господа. Але чому ж сила наша тріщить, якщо Він наш щит? Що ж ми так нервуємо, якщо дійсно сподіваємося на Нього? Звідки виразки, неврастенії і передчасна старість із злими очима? Від того, що сподіваємося на Бога? Невже Він такий брехливий, як міраж у пустелі?
Катастрофи є вірною ознакою того, на що насправді ми сподівалися. Ще не встигли ми забути постперебудовну розруху, ледве стали виповзати з неї, ставати на ноги, вкладати свої кровні грошикі в банки (залізобетонні чи скляні – все одне й те саме), розраховуючи зберегти на чорний день (завдовжки в декілька років, якщо судити по сумі, яку хотілося б відкласти), як раптом – знову все рухнуло і ми в смутку. Так насправді, на що ж ми сподівалися? Само собою – на Господа. Усі сподіваються на Господа.
Дружина Іова сказала йому: “Похули Бога і помри” (Іов. 2:9). Її «просто надія» вже померла. Але в Іова залишалася ще своя надія на Бога. «А я знаю, – говорив він, – Відкупитель мій живий» (Іов 19:25). Він продовжував сподіватися, що Бог врятує його і покаже всім його, Іова, праведність.
А Бог мовчав, та так довго, що навіть нескінченна, на мій погляд, надія Іова на Бога, випарувалася під вогнем спокуси. Священний письменник просто це відмітив, навіть буденно, неначе мова йдеться про лист до тещі: «Слова Іова скінчилися» (Іов. 31:40). Але для такого борця, як Іов, це означало повну капітуляцію!
Загинула навіть його надія на Господа.
Так загинула надія Неємана на Бога Ізраїльського і Його пророка: «Я думав, що він вийде, стане і закличе ім’я Господа Бога свого, і покладе руку свою на те місце і зніме проказу» (4 Цар. 5:11), а Єлисей, нещадно віднімаючи останню надію Неємана на допомогу Божу, відправив його до брудного Йордану. «Що я – ідіот? І не розумію, що мулка вода цієї смердючої річки не зможе відмити те, що неможливо було відмити в кришталевих водах дамаських річок?» – міг подумати сирійський офіцер. Людська «надія на Господа» зазвичай супроводжується пихою, гординею.
Вона не дозволяла йому просто послухатися пророка. Як Неєман, як Іов, як всяка людина, ми сподіваємося на Господа, що Він допоможе нам саме так, як ми розуміємо, як ми цього хочемо. Чи заслуговує тоді ця «надія на Господа» називатися цим ім’ям, якщо, кажучи «я сподіваюся на Бога», ми припускаємо, що Він виконуватиме нашу волю, щоб виправдати нашу довіру?
Нехай загине наша надія! Нехай загине навіть наша надія на Господа, якщо вона така, як була в Неємана! Нехай воскресне Божа надія на Господа!
