Військовий капелан Нестор Кизик про служіння в окопах, найчастіші питання бійців, єдність та любов, які все переможуть

Читай також

  • Розпочалась чергова хвиля екосоціальної ініціативи «Посади дерево миру»
  • Героїзм – це готовність жити, – в УКУ відбулася презентація книги «У сутінках перед світанком: історії непохитних»
  • У соборі Святої Софії презентували скульптуру, присвячену дітям-жертвам війни в Україні
        • Військовий капелан Нестор Кизик про служіння в окопах, найчастіші питання бійців, єдність та любов, які все переможуть

          Про віру на війні сказано вже багато, про світло, що неодмінно здолає темряву – говорять усі, але часто поруч із цим ми забуваємо про людей, які своїми вчинками, силою свого прикладу, любов’ю своїх сердець несуть це світло у найтемніші місця, вселяють його у найглибші закутки наших душ. Вони неймовірні у своїй скромності, величні у любові та простоті і вони теж захищають нашу країну, але не з автоматом у руці, а з хрестом на грудях.


          Ми продовжуємо розповідати історії військових капеланів Львівської Архиєпархії і наша сьогоднішня розмова з о. Нестором Кизиком – капеланом 103 окремої бригади Сил територіальної оборони, священнослужителем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла
          .

          Говоримо з ним про особливості душпастирства у війську, зміни у ставленні до капелана, регулярні поїздки на Схід, а також про найважчі моменти служіння та нашу майбутню перемогу.

          Отче, розкажіть, як ви прийшли у капеланство та чому обрали саме такий вид служіння?

          – Насправді під час навчання, як і будь-який семінарист, я роздумував про те, де, кому і в який спосіб міг би найкраще послужити. Не мав 100% впевненості саме у капеланстві, але точно розумів, що піду туди, куди Бог мене покличе. Уже на 5 курсі мене запросили у спільноту «Центру опіки сиріт» і певний час я допомагав капеланам саме там. Згодом став дияконом і почав служіння у Гарнізонному храмі, відтак, коли мене висвятили на священника, о Тарас Михальчук запропонував мені залишитися тут. Я певний час роздумував над його пропозицією, але насамперед мислив так: якщо мене запрошують, очевидно у мені є потреба і я зможу бути чимось корисний. Тому прийняв рішення залишитися і ніколи про це не шкодував.

          Оскільки, кожен священник Гарнізонного храму також здійснює служіння у певних військових структурах, я закріплений за 103 бригадою територіальної оборони і душпастирюю там. Коли почалася війна, щоденно провадив Літургії, зустрічі з особовим складом, але з квітня бригада вирушила у зону проведення бойових дій, формат мого служіння трохи змінився, але без духовної опіки хлопці не залишилися. Тепер намагаємось регулярно до них їздити. Розуміємо, що найважливіше завдання для капелана на війні – подбати про сповідь і Євхаристію, провести для бійців Богослужіння.

          Згадайте, яким було ваше 24 лютого. Що робили, переживали у той день?

          – Того дня я мав допомагати нашому капелану у Ліцеї Героїв Крут. З самого ранку, як завжди, збирався на Літургію. Ніякої особливої тривоги не відчував, бо був одним із тих, хто до кінця вірив, що повномасштабного вторгнення не буде. Але як тільки зустрівся з ліцеїстами, а в більшості вони із родин військовослужбовців, почув про їхніх батьків, яких обстрілювали у військових частинах, тоді вже остаточно зрозумів – почалося щось страшне. Далі всі ми спільно молилися Літургію – зі страхом у душі, але неймовірно щиро і трепетно. Я бачив, як хвилюються ліцеїсти за своїх рідних, з кимось уже тоді зник зв’язок, в їхніх областях велись бойові дії. Був страх і нерозуміння, як розвиватиметься ситуація далі. Тому першу половину дня провів разом із ними. Далі всі капелани отримали певні інструкції від настоятеля. У цей же час люди починали приносити до храму необхідні речі, було багато роботи. Поступово сформувалася певна стратегія, обов’язки розподілилися. Всі наступні дні були зайнятті до пізнього вечора: служіння в бригаді, на полігонах, у Гарнізонному храмі – виклики постійно змінювалися і на них треба було реагувати.

          Ще до повномасштабного вторгнення ви мали досвід спілкування із військовими. Як змінилися їхні запити, прохання після 24 лютого?

          Знаєте, до 24 лютого також був певний відсоток людей, які розуміли, що в країні довгі роки йде війна. Тобто вони вже усвідомлювали всі ці виклики, у них було розуміння того, що відбувається.


          Після повномасштабного вторгнення спілкування з військовими змінилося. Якщо колись ми більше обговорювали певні морально-етичні, християнські теми, то зараз на поверхні інші питання: чи правильно я зробив, що залишив сім’ю і пішов воювати, чи варто приховувати це від дружини, чи вбивство є гріхом, як чинити з полоненими – на всі ці питання вони шукали відповіді.


          Пізніше, якщо бачив, що одне і те саме питання хвилює багатьох, то розумів, що про це варто сказати на загал, для усіх. Були випадки, коли командир приходив і просив обговорити певні теми з військовослужбовцями. Наприклад, пояснити, що вбивство на війні не є гріхом, адже ми захищаємо свою територію і ми ні на кого не нападали. Багато запитували про вбивство полонених чи неозброєних – все це дуже чутливі теми. Бо з однієї сторони військові бачили кадри з Бучі, а з іншої – капелана, який каже, що вбивати заради помсти не можна, лише якщо є обов’язок захищати свою Батьківщину. Але знову ж таки, все переосмислюється, з перспективи часу ти розумієш значно більше і хочеться вірити, що кожне, сказане мною слово, не було для них даремним.

          Розкажіть про ваші поїздки на Схід. Чи відчуваєте страх, коли вирушаєте в таку дорогу?

          – Мабуть, як і всім людям, капелану також властиво боятися. Коли вирушаємо у зону, де ведуться активні бойові дії, звісно відчуваю страх, хвилювання, але разом із тим пам’ятаю, як мене чекають бійці, як сильно хочу їх усіх побачити. Такі моменти додають сил.


          Скажу, що в армії не завжди виходить так, як собі плануєш. Інколи щось організовуєш, але виникають проблеми то з машиною, то з пальним, то комусь із капеланів не виходить і ми переносимо поїздку. Я завжди дуже жалів через це, почувався незручно, але коли все-таки приїжджаєш до хлопців, то розумієш, що насправді приїхав у найкращий момент, саме тоді, коли треба було. А ці труднощі були невипадковими, насправді Бог усім керував.

          Чи правду кажуть, що на війні немає атеїстів?

          – В одній розмові мені сказав боєць, що у них було багато невіруючих, але після першого обстрілу вони так молилися… Насправді часто бачимо, як атеїсти починають носити на шиї хрестики.

          За час спілкування з військовими, яка історія чи ситуація найбільше вас вразила?

          За ці місяці доводилось чути і бачити дуже багато, але, мабуть, особливі емоції, коли військовослужбовці згадують про чудеса, які трапилися з ними на війні. Наприклад, хлопці розповідали, як мали йти у певне місце, але затримались буквально на одну хвилину і в підсумку ця хвилина врятувала їм усім життя. Або під час обстрілу всі бійці заховалися у хаті і в цей момент поруч прилітає снаряд, спершу чути свист, потім удар, а самого вибуху нема – він не розірвався. Хтось скаже – випадковість, а хтось – врятували молитви. Таких історій мені розповідали десятки. Інколи отримую повідомлення: «Отче, моліться, бо до ранку не доживемо», а вранці – «Дякуємо, трапилося чудо». Це короткі свідчення, але вони так багато нам показують.

          Після закінчення війни, які уроки маємо для себе винести, що в собі змінити?

          – Наша велика проблема у тому, що ми дуже швидко забуваємо історію, можливо, не всі, але такий відсоток великий. Тому насамперед мусимо пам’ятати, ким є наш сусід, хто наш головний ворог і навчати цього майбутнє покоління.

          Після перемоги ми також зобов’язані пам’ятати наших героїв, шанувати їхні подвиги. Згадувати не тільки про них, але й про родини загиблих, допомагати тим, хто повернеться, бо повірте, вони цього дуже потребуватимуть.

          Питання рідної мови, її вивчення, використання, популяризація – для мене теж принципове, тому вважаю, що як громадяни України, всі ми з часом маємо перейти на українську.

          І наостанок річ, про яку часто думаю, – кожен українець має виховувати майбутнього президента. Не чекати, поки хтось прийде і все вирішить, побудує замість нас Україну нашої мрії. Ні, вже зараз я маю виховувати свою дитину так, щоб вона стала президентом і мені не було за неї соромно. Якщо із такою думкою українці будуть виховувати своїх дітей, на нас чекає гідне майбутнє.

          Що у капеланстві для вас найважче, а що навпаки – найбільше надихає?

          – Найважче – це дати відповідь на питання «чому?». Чому Бог це допустив? Чому він загинув?

          Похорони… це також складно. Стоїть наречена, яка вже не одягне білу сукню, у мами на руках дитина, яка не побачить тата, двоє дівчаток, яким 7 і 13 і вони постійно плачуть…. Ти розумієш, що маєш дати якусь відповідь, але в той момент її навряд чи почують. Але я завжди кажу нашим військовим, що вони воюють, аби такого не ставалося, щоб з нами більше ніхто такого не робив.

          А надихає, мабуть, те, коли приїжджаю до військовослужбовців і бачу чергу до сповіді. Бачу їхнє навернення і розумію, як неймовірно діє Бог. Буває, повертаємося з капеланами зі Сходу і кажемо один до одного: «Заради них треба було сюди їхати». Бо навіть сповідь однієї людини вартує тої складної дороги, яку ми долаємо. Від цього найбільше радію, бо відчуваю, що є на своєму місці і роблю це не тому, що мушу, а тому, що люблю.

          Насамкінець скажіть, у чому вбачаєте нашу перемогу?

          – Наша перемога в єдності, бо коли українці гуртуються, то роблять великі речі. І звичайно, наша перемога в любові: до ближнього, до Бога, до України, до самого себе. Цим ми і відрізняємося від загарбників, бо плекаємо почуття, які їм невідомі, бо вони йдуть до нас з жорстокості, а ми з любові.

          Коли прощалася з отцем, у храмі саме закінчувалося вінчання, гості аплодували нареченим. Коли пройшла кілька кроків, прочитала про загибель двох військових із бригади о. Нестора. До своїх сімей вони вже ніколи не повернуться… У цю хвилину чиєсь щастя теж крокує поруч із чиїмось горем. Але віриться, що колись наш постійний біль втрат – замінить світло Божої любові. Бо тільки їй все під силу, бо лиш вона – непроминаюча, вічна

          Крайня історія – інтерв’ю з капеланом Військового коледжу сержантського складу НАСВ, настоятелем військового храму Стрітення Господнього о. Михайлом Білецьким буде опублікована на ресурсах Львівської Архиєпархії 29.10. 2022 р. Б. о 10:00.

          Підготувала Наталя Бельзецька

          Джерело: Львівська Архиєпархія УГКЦ

          Читай також

        • Розпочалась чергова хвиля екосоціальної ініціативи «Посади дерево миру»
        • Героїзм – це готовність жити, – в УКУ відбулася презентація книги «У сутінках перед світанком: історії непохитних»
        • У соборі Святої Софії презентували скульптуру, присвячену дітям-жертвам війни в Україні
          • Оціни

            [ratemypost]