«Відкиньмо страхи і сумніви, не панікуймо, бо такими ми будемо легкою здобиччю московської пропаганди. Припинімо ворогувати одне з одним у соцмережах, бо цим лише руйнуємо нашу єдність. Сповняймо свої обов’язки перед Українською державою, бо в разі поразки чужа держава розтрощить не лише наші мрії та життєві плани, а й саме наше існування. І нехай зрада чи вагання союзників лише мобілізують нас і сповнюють героїчним завзяттям, як у ті перші дні самовідданого захисту Києва. Україна вистоїть, якщо вона вистоїть у наших серцях», – Мирослав Маринович.
Тези із промови радник ректора УКУ, правозахисник, дисидент Мирослав Маринович озвучив на щорічній конференції Школи журналістики та комунікацій УКУ, яка відбувається в межах Форуму цілісного розвитку людини Факультету суспільних наук УКУ та на форумі «Психічне здоров’я та психосоціальна підтримка в громадах Львівщини».
Подаємо його виступ повністю:
Знаки часу зашкалюють: У чому знайти точку опори?
Як усе-таки добре, що людина не знає майбутнього! Бо якби в березні 2022 року, коли ми вже повною мірою усвідомили масштаб загрози, нам сказали, що цей жах триватиме щонайменше три роки, багато хто, можливо, психологічно зламався б. А так діяла віра, і вона, як відомо з Євангелія, є засадничою передумовою чуда: «Віра твоя спасла тебе» (Мт. 9, 22). І чудо сталося: Україна вистояла. Сьогодні ми й далі не знаємо, коли і як та війна скінчиться. Проте віра й далі спасає нас – передусім віра в те, що ми стоїмо на стороні добра. І віра в те, що відверте й цинічне кремлівське зло, яке зруйнувало життя стількох українських сімей і перетворило на руїну пів країни, не встоїться і западеться під тягарем своїх злочинів.
Я й далі хотів би говорити про українські справи, але мушу спершу помістити їх у світовий контекст. Бо ж ви бачите, як разюче міняється геополітичне довкілля України, а це неминуче впливає на Україну. Отож кілька слів про знаки часу.
Зміна мови
Ми стали свідками того, як демократію було атаковано в самому її бастіоні, у Сполучених Штатах, – й атаковано зсередини. І це ще питання, чи встоять славнозвісні американські інституції перед цією навалою руйначів. Ніби з якогось вулкану, в політичну реальність США, а відтак і світу вилилась магма давніх і, здавалося, напівзабутих підходів: культу сили, імперіалістичних зазіхань, великодержавної зверхності, приниження слабших, економічний шантаж.
Україну – ніби Польщу 1939 року – почали атакувати з двох сторін. А перед нами постав вибір, як перед тою жабкою у глечику з молоком: скласти лапки та втопитися – чи бити ними, збити масло і вискочити з глечика.
Обстоюючи своє право на незалежність, українці ще з дисидентських часів намагалися говорити з демократичним Заходом звичною для нього мовою цінностей: свободи, гідності людини й націй, солідарності, співпраці тощо. На цих цінностях, що їх секулярний світ називав загальнодемократичними, виріс міжнародний безпековий порядок, у який ми й хотіли вписатися як незалежна й демократична держава.
Сьогодні обидві ці мови втратили свою переконливість. Лексику цінностей заступила лексика національних (якщо не особистих) егоїзмів, а чинний донедавна міжнародний порядок розтрощили спершу Путін, а тепер і Трамп. Мова Трампа стала разюче нагадувати мову Путіна. І цей тренд може стати заразним та інфікувати все нові й нові країни. Бо ж кому хочеться бути лохом і проґавити свій шанс?!
Проте тут маємо справу з виразною амнезією: світ забув, що національні егоїзми неминуче зазнають зіткнення, і це врешті завершується гоббсівською війною всіх проти всіх. У справедливості цього висновку Америці й деяким іншим демократіям ще доведеться невдовзі переконатися. І після скандалу в Білому домі Трампові можна було би відповісти, що не Зеленський «грається у Третю світову війну», а він сам її наближає своїм заграванням з Росією.
Втім, хоч я і не пророк Ісая, я все ж сформулював для себе одне пророцтво, яким ризикну з вами поділитися. І Путін, і Трамп – це виразні альфа-самці й еґоцентрики. Вони відчувають, що «однієї крові», а тому я ще в січні очікував, що спочатку обоє святкуватимуть свій «медовий місяць». Саме це зараз і відбувається. Проте – і в цьому й полягає моє пророцтво – цей «медовий місяць» триватиме недовго, бо хтось із цих двох еґоцентриків обов’язково захоче показати, що він – крутіший. І тоді вони схрестять свої мечі. Так свого часу сталося між Гітлером і Сталіним.
Тому, не втрачаючи надії, запасаймося попкорном і спостерігаймо за подіями.
Втрата здатності розрізняти правду й неправду
Є щось незрозуміле і суперечливе в тому, що людство – зокрема християнські Церкви – так мало уваги приділяють вакханалії брехні в нинішньому світі. Причому я не маю на увазі тактичні маневри на полі бою, де ввести ворога в оману часто є запорукою успіху. Йдеться про облуду як відверту, свідому й принципову позицію, яку можна описати ісаївським образом тих глузливців, що «брехню зробили притулком своїм, і в брехні сховались» (Іс. 28,15). Росія не єдина держава, яка вдається до пропагандистської брехні, але саме Росія возвела брехню в ранг державної політики, у свій головний інструмент, яким вона забезпечує собі не лише «притулок», а й суттєві геополітичні успіхи. Сьогодні до неї приєднався ще один політик – Трамп, який також зробив брехню своїм «притулком» і головним інструментом впливу на уми людей.
Раніше головним засобом у відновленні Правди була спроможність людини розрізнити добро і зло, правду й облуду. Сьогодні диявол поцілив у саму цю спроможність, буквально на наших очах вносячи сум’яття в уми й душі людей. Як стверджують західні аналітики, інформаційна війна має на меті не створення альтернативної правди, а викорінення нашої засадничої здатності розрізняти правду взагалі.
Сьогодні фабрики лжі беруть почасти правдиву інформацію, але тонко її спотворюють, роблячи її правдоподібною, хоч насправді недостовірною. Як пише Папа Франциск, «таким чином зміст, навіть безпідставний, набуває такої видимості правди, що навіть авторитетні спростування навряд чи можуть їм зашкодити». Так препарована інформація впливає на глибинні інстинкти людини та її стереотипи, спонукаючи її повірити в те, у що вона хоче вірити.
Сприйняття такої спотвореної інформації перетворюється на акт віри, а не на висновок розуму. Мало того, логічні доводи збоку про хибність такої інформації сприймаються зомбованою людиною як спроба обдурити її й відхилити від правди. Так Єва повірила, що Бог хоче приховати від неї можливість пізнання добра і зла (пор. Бут. 3:1–7), — і всі ми знаємо, що з цього вийшло.
Внаслідок таких маніпуляцій інформаційний простір викривлюється до невпізнанності, що спонукає людей навіть віддавати життя за те, що вони вважають правдою, хоч насправді воно нею не є. Так, для прикладу, всупереч тому, що Міжнародний кримінальний суд назвав викрадення і депортацію Росією українських дітей злочином рівня геноциду, у Бразилії панує думка, що насправді Росія прокладає «гуманітарні коридори» для порятунку дітей.
В умовах всесильної брехні неможливо ефективно здійснювати безпекові функції держави. Адже рішення, прийняті урядами чи виборцями на основі тонко викривленої інформації, стають хибними, оскільки не відповідають реальній ситуації. Зниження порогу до практикування брехні неминуче призводить до зниження порогу до застосування мови ненависті. Саме тому брехню так важко подолати логічними аргументами, бо вона підсилюється ненавистю, проти якої логіка безсила. Брехня і ненависть дають імпульс насильству, а всі разом вони невпинно штовхають людство до прірви.
Вакханалія зла
Останніми днями багато людей у Європі остаточно прокинулися і вжахнулися від того, яким переможним почало виглядати Зло. Українці про це говорять уже щонайменше з 2014 року. Мені особисто просто боляче дивитися на самовдоволені пики руйначів світового порядку, які насолоджуються своєю силою і вважають себе непереможними. І тому чимало людей розгублені: «Чому Бог терпить це зло? Чому не скаже йому: “Досить”?!»
Проте вже давно зауважено цікаву закономірність: що більше в суспільстві занепадають цінності, то ближче ми стоїмо до моменту повного перезавантаження ціннісної платформи. Або ж до смерті цього суспільства, якщо в ньому не знайдуться люди, готові в борні задати нові правила співжиття. Такою є Господня «термодинаміка», якою Він періодично очищує землю «від усякої скверни».
Згадаймо оту дивну формулу ап. Павла: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать» (Рим. 5, 20). Схоже, збільшення гріха є свідченням того, що десь у невидимому епіцентрі йде інтенсивне нарощення благодаті. Це власне і є своєрідна «духовна термодинаміка», коли всюдисуща і начебто всепереможна ентропія долається творенням нового порядку.
Поясню, чому я вживаю слово «термодинаміка». Мені дуже промовистою видається одна паралель із фізики: коли у замкнутій системі з пересиченого розчину вирощувати кристал, тобто упорядковану структуру, то в самому розчині міра хаосу зростає.
А тепер згадаймо той пасхальний «час Сатани», коли Зло на короткий час отримало владу над Сином Божим. Здавалося б, перемога сатанинства безсумнівна: «Ударю пастиря, і розбіжаться вівці» (Мт. 26, 31). Але ця перемога насправді позірна, адже саме в той момент на добровільній жертві Ісуса Бог «виростив кристал» нового світового порядку. І маємо в Об’явленні пряме цьому підтвердження: «Ось нове творю все» (Об. 21, 5).
Отож не впадаймо у відчай від нинішнього розгульного «часу Сатани». Вірмо, що за ним стоїть творення Богом у якомусь невидимому місці нової розгадки для світу – нового порядку. А з того факту, що Зло так прицільно прагне знищити Україну, я роблю висновок, що саме в ній зріють згадані розгадки. Тому нинішня доба – це час не відчаю, а надії.
Завдання України
І тепер нарешті – про наші українські завдання. Як відреагує Україна на описані геополітичні й цивілізаційні виклики? Можливі два варіанти.
Один варіант – що цей турбулентний потік нас потягне за собою, і ми також зречемося цінностей, перейшовши на мову егоїзмів. Слів нема: про свої інтереси дбати треба, і я відчув справжнє полегшення, коли Президент Зеленський відкинув первинний і цинічно імперіалістичний варіант бартеру з рідкоземельними металами, що його запропонувала йому трампівська адміністрація. Упокоритись тут було би найбільшою глупотою: невже тоді варто було стоїчно воювати проти імперіалістичних зазіхань Путіна, щоб здатися перед такими ж зазіханнями Трампа?! Проте не менш важливо і не захопитися мовою національних егоїзмів, яка спочатку може виглядати дуже круто, але, як це вже було всередині ХХ століття, може згодом обернутися для нас фатальною поразкою. Бо ми ще не набули у світі такої суб’єктності, щоб ароґантно «качати свої права». Тому я дуже остерігаю українське суспільство перед тим, щоб брати Трампа, Орбана чи Фіцо собі за зразок.
Інший варіант – це стійко триматися тих принципів, що покликали нас захищати свою землю і на яких ми досі вибудовували свою національну позицію. Я переконаний, що Україна має такі особливості – наприклад, мозаїчну ідентичність, – які виключають успішне втілення силового автократизму. Така спроба неминуче призвела б до розпаду України. Тому варто, навпаки, консолідувати суспільство довкола тих цінностей, які складають ДНК людського роду. Лише тоді, коли будемо єдині як кулак, зможемо ми у світі національних егоїзмів обстояти свої національні інтереси. На доказ цього, прислухаймося бодай до того ж Митрополита Андрея Шептицького з його послання «Наша Державність»: «Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей не тільки матеріяльним, а й моральним тілом».
Зверніть увагу: нам важлива не лише державна чи національна, а й моральна суб’єктність. А її можна забезпечити лише на основі ДНК людського роду – згаданих мною на початку загальнолюдських, а простіше кажучи – християнських цінностей.
А ще звернімо увагу на інший аспект процитованого висновку Митрополита Андрея. «Оживленість одним духом» зовсім не означає радянську одноголосність, відсутність діалогічності, тому ми можемо дискутувати і не погоджуватися одне з одним. Але в хоровому мистецтві прекрасно знають оцей ефект, як можна співати поліфонічним багатоголоссям і водночас триматися однієї тональності. Нинішня війна витворила дивовижний ефект отієї «оживленості одним духом», коли вся активна частина українського суспільства була в одну мить наелектризована одним прагненням захистити країну. Причому без команди згори, а воістину, вживаючи вислів Митрополита, «з внутрішньої життєвої сили розвинулось».
Отож доєднуймо свій голос до нашого загальнонаціонального поліфонічного багатоголосся – і при цьому тримаймося однієї тональності: у громадянському сенсі – однієї патріотичної тональності, в духовному сенсі – ціннісної тональності Євангелія!
Волонтерство
Кажучи про оту наелектризованість одним прагненням захистити країну, я не можу не згадати волонтерів – гордість і надію України, роль яких є не меншою, ніж у випадку наших героїчних воїнів. Саме волонтери підставили плече нашим ЗСУ ще в той момент, коли вони 2014 року були практично демонтовані. І тим самим порятували честь нашої держави, бо інакше ми б не вистояли.
Нове дихання прийшло в лютому 2022 року, коли без вказівки згори мільйони людей в одну мить взялися допомагати як ЗСУ, так і біженцям і переміщеним особам. Здавалося, вся країна перетворилася на один вулик, з якого вилітали чи в який залітали працьовиті бджоли. Волонтери щоразу відновлювали довіру до людини, а відтак уможливлювали соціальний солідаризм. Адже коли кожен дбає лише про себе, тоді є лише атоми – нема суспільства. Молекула починається з того, що є люди, які «люблять ближнього свого».
І справжнім Господнім благословенням для них є вдячність тих, кому вони допомагають. Якось мені пощастило побачити короткий відеосюжет про те, як клоуни у дитячій лікарні веселять хворих дітей і тим виводять їх зі стресу. Це було просто фантастично!
Стійкість в екстремальних умовах
Але волонтери – не роботи й не автомати. Волонтерство само по собі раниме і може швидко згасати. Люди виснажуються, не отримавши психологічної компенсації. Це, звичайно, стосується не тільки волонтерів, бо за три роки війни в багатьох людях виробились втома, зневіра та знесиленість. Отож поставмо собі запитання: як вижити в екстремальних умовах і не втратити віру?
Дозвольте мені поділитися досвідом свого ув’язнення, а точніше – спільним досвідом усіх в’язнів ҐУЛАҐу.
а) сила духу.
Здатність політв’язнів психологічно долати нестерпні обставини була феноменальною. Моменти приниження в той чи інший спосіб переживав кожен із нас. І врешті ти змушений був вибрати: або ти будеш внутрішньо знищений таким приниженням твоєї людської гідності, або раз і назавжди скажеш собі те, що говорили твої колеги-політв’язні й до тебе: «Ні, їм не вдасться мене принизити!». Так вироблявся захисний психологічний екран, який допомагав спокійно переносити безконечні роздягання, шмони, знущання: «Ви можете робити зі мною що завгодно, але гідності моєї відібрати у мене вам не вдасться!».
Так ми й вийшли на те головне джерело, звідки людина черпає свою силу і стійкість, – дух людський. Тільки він може переконати невинну людину, що краще сісти за ґрати, ніж миритись із несправедливістю на волі. Саме він, дух, спонукає в’язня відмовлятись від хліба під час голодівки, хоч саме хліб йому в цей час сниться найбільше. Якщо совість людини спокійна, то можливості духу фактично безмежні. Не кожен в’язень називає цей дух Господньою ласкою. Для мене ж з якогось часу це стало очевидним.
Так екстремальні умови табірного життя були прекрасною лабораторією духовного вишколу, завдяки якому в ньому вироблялася стійкість.
Сьогодні, в час війни, ми бачимо ту саму закономірність: тільки людський дух може переконати простих хлопців кинутись евакуйовувати поранених і розпачливих цивільних, не звертаючи увагу на невпинне бомбардування. Саме він заохочує воїна залишитись на полі бою і прикрити своїх побратимів, усвідомлюючи, що може бачити цей Божий день востаннє. Саме дух людський спонукає фермерів сіяти хліб посеред прихованих мін, не знаючи, чи зможуть його зібрати.
б) моральна виправданість.
З усіх цих прикладів випливає логічний висновок: коли ти стоїш на боці Світла, то можливості твого духу фактично безмежні. Тому усвідомлення власної правоти й моральної виправданості твоєї справи є важливою передумовою стійкості.
Я був переконаний, що царство комуністичної Облуди рано чи пізно западеться. Я вірив у те, що потяг до правди і справедливості ніколи не буває злочинним. Але одне діло – розуміти це на волі, а зовсім інше – коли чуєш специфічний звук, коли за тобою затріскуються металеві двері камери. Тоді ти розумієш, що опинився уже сам на сам зі всесильною владою і що нема вже твоїх друзів чи знайомих, перед якими ти звично виконував певні соціальні чи політичні ролі. Перед тобою тільки слідчий і машина КДБ у всій її силі, а тому спертися вже нема на кого, окрім як на свою власну волю і своє сумління. Тому ти відразу починаєш розуміти, що до твоїх справжніх переконань належать лише ті, за які ти готовий страждати. Все решта відлущується від тебе, ніби шкаралупа.
Отож кожен, хто хоче виробити в собі стійкість, мусить запам’ятати: треба братися лише за ту справу, яку ви вважаєте морально виправданою. Тоді ви будете спроможні витримати будь-які виклики чи навіть поразки. І навпаки: як тільки в мою душу закрадався сумнів щодо правильності моїх дій, я моментально ставав слабким.
в) жертва та її добровільність.
Все це виводить нас на тему жертви, адже обстоювання правди й добра немислима без жертви, бо ти змушений плисти проти течії. Я переконаний, що доки існує цей світ, доти феномен жертви буде актуальний. Бо ви не подолаєте хибну течію, пливучи за нею.
Чи пригадуєте ви, в який момент фільму «Страсті» Ісус виголошує оті дивні слова: «Ось нове творю все»? Саме тоді, коли несе на собі хрест. Без жертви ви не будете успішні у закладанні основ нового ладу. Чому ж донедавна так мало було серед нас тих, які були готові до цієї місії? Бо в нас діяли старі психологічні установки: «Хай міняється хтось інший, але не я». «Жити чесно – це жити собі на шкоду». Тому кожен має усвідомити: якщо жертва є для нього глупотою, то він приречений борсатися у моральному багні.
Втім важливо зрозуміти, що жертва виконує свою очищувальну функцію лише тоді, коли є добровільною. Адже недобровільна жертва стає катуванням. Добровільність жертви дає вам один бонус: ви не маєте підстав скаржитися ні на Бога, ні на людей. Ви самі вибрали цей шлях. У справедливості цього висновку я мав можливість переконатися під час ув’язнення, коли пережив особливий досвід перебування на грані життя і смерті. Було страшно: невже тут і буде мій кінець? Але дивно, що, попри страх, у мене не було відчуття жалю, що я занапастив своє молоде життя. Бо я обрав цей шлях добровільно.
г) референтна група.
Я тільки що описував психологічний стан самотності в’язня, коли за ним затріскуються металеві двері тюремної камери. Але, на щастя, навіть не будучи поруч з тобою фізично, група твоїх авторитетів усе-таки незримо присутня. Думками ти все одно з ними. Ось чому, відповідаючи на питання, що впливало на спроможність зека не зламатися, інший дисидент — Едуард Кузнєцов — сказав: «Залежить від тієї референтної групи, з якою ти себе асоціюєш і в очах якої сподіваєшся зберегти повагу. Якщо є така група, то хочеш не хочеш — тягнешся, зобов’язаний на неї рівнятися».
Тому ще один шлях підтримати свою стійкість – це вибрати собі тих друзів, при згадці про яких вам буде соромно виявити слабкість або вчинити негідно. Тоді все життя дякуватимете Богові за таких друзів. Я поставив на перше місце друзів, хоча найпершими опорами нашого Всесвіту є наші рідні. Бо стійкість у своїх принципах можна собі дозволити тільки тоді, коли на всі сто відсотків переконаний у духовній підтримці своїх рідних. Отож щасливими є ті сім’ї, в яких має місце велике преображення: жертва рідної людини стає їхньою власною добровільною жертвою. І тоді стійкими виявляються як ті, що йдуть на жертву, так і їхні родини, бо стають опорою одні для одних.
д) значення слабинок.
Боротьба з такою тотально всепроникною й тотально порочною системою як комуністична не могла бути однаково рівною й ентузіастичною, як марширування на параді. У моєму табірному житті були періоди вагань і слабкості, які робили мене доволі вразливим на провокації КГБ.
Сьогодні я глибоко переконаний, що такі моменти були кардинально важливими для мого духовного здоров’я і стали для мене великою школою. Наші поразки потрібні нам для подальшого поступу. Недарма К’єркеґор вважав, що найвищий ступінь християнства — це усвідомлення гріха… Людина ніколи не буває однаково сильною увесь час. Навпаки, за злетами йде занепад, а часом і падіння, і як важливо в момент отого болісного зриву не сказати собі: «Ну все, я пропав — більше вже ніколи не піднімуся». Навпаки, змобілізуйтесь, візьміть себе за комір і, як барон Мюнхгаузен, витягуйте себе з болота.
У таборі мені часто згадувалися слова Редьярда Кіплінґа (у перекладі, здається, Євгена Сверстюка): «І кожен крах сприймаю як вимогу важку роботу починати знов». Тобто саме в екстремальних умовах ув’язнення для мене стало очевидним, що ніякий гріх чи хибний крок не є остаточним, що дух людський спроможний вивести людину з будь-якої ями. При цьому вам лише здаватиметься, що ви – наодинці з собою. Бо невидима, але рятівна рука завжди поруч із вами. І якщо ви зумієте відчути цю Божу присутність, то ваша стійкість примножується у стократ.
* * *
А тепер – завершальна частина мого слова. Йде війна. Українська нація сьогодні платить величезну жертву, але вона не є даремною. Ця жертва може і повинна стати тим плодоносним зерном, з якого постане преображена доля нашої землі. Але це завдання потребуватиме ще однієї необхідної передумови – преображення самих українців. Ми не сміємо й далі бути такими, якими були до 24 лютого 2022 року, – а, на жаль, 2024 рік приносив нам виразні ознаки часткового повернення на давні негідні «круги своя». Тому нам потрібні скрижалі нового закону нашого життя – і тут я не можу стриматися, щоб не процитувати одну строфу з вірша-молитви мого табірного побратима Зеновія Красівського:
До неба Твого підіймаю руки,
Стискаю з болю Твого кулаки
О, Господи!
Приємлю смерть!
Приємлю муки!
Лише верни розбиті черепки
Твоїх святих осквернених скрижалів
Моїм синам!..
Що ж, схоже, що ці черепки розбитих скрижалів Господь нам зараз і повертає. Але щоб це увиразнити, нам потрібен новий суспільний договір, і його має задати «критична маса» тих, хто в пам’ять про невинно убієнних зречеться донедавнього безчестя.
Проте я вже не раз помічав, що коли кажуть про «критичну масу», то мають на увазі передусім якусь політичну силу, яка прийде до влади і трансформуватиме суспільство згори. Що ж, було би смішно з мого боку заперечувати значення мудрого й морального керівництва держави. Проте коли йдеться про виведення суспільства зі стану моральної кризи, я не вірю в закони. І маю для цього одну цікаву богословську паралель.
Свого часу між Ісусом і Юдою розгорівся цікавий світоглядний конфлікт. Юда щиро вірив, що Ісус – це цар Ізраїлю. Але якщо ти цар, то й поводься як цар: одягнися відповідно, тримайся сильних світу цього, порозумійся з синедріоном. І коли Тебе визнають за царя, Ти зможеш прийняти належні закони і згори очистити суспільство.
Ісус же діяв прямо навпаки. Він увійшов в конфлікт із власть імущими, бо не бачив, що вони можуть змінитися. Адже чи змінився Ірод від того, що до нього волав Йоан Предтеча? Натомість Ісус пішов до простих людей і там, ледь не на соціальному дні, шукав тих, хто був спроможний змінити ціннісну основу своєї поведінки. Так він ліпив докупи Божий народ – або, як би ми сказали сучасною мовою, творив становий хребет нового суспільного організму.
Отже, виконайте цю Ісусову роботу. Шукайте у своєму оточенні тих, хто може змінити свою ціннісну основу. Такі люди є – багатьом чесним людям набридло жити за законами донедавнього аморального часу. Станьте для них духовною опорою, візьміться разом за руки і творіть нові мережі довірливої солідарності. Вчіться довіряти одне одному, не зраджуйте одне одного за найменшої вигідної нагоди, дотримуйтесь прийнятих правил гри і нарощуйте кола солідарності. І, як сказав Махатма Ґанді, «станьте тією зміною, яку хочете здійснити!».
Цими днями українське суспільство в один голос стверджує: нашою головною опорою має бути національна єдність, нашим головним почуттям – надія. Передусім надія на небесного Майстра історії, що має у запасі чимало «чорних лебедів», які разюче міняють хід подій. Тому прислухаймося до того, що прогнозують політики, але пам’ятаймо, що не вони остаточно вирішують долю світу.
А на земному рівні наша найбільша надія – на Збройні сили України, і, як сказав недавно сержант Єгор Фірсов, «наші друзі і основні союзники сьогодні – дрони. Та ті золоті руки і голови, які їх виробляють. А вони точно не зрадять». Проте щоб військова машина діяла безвідмовно, має діяти безвідмовно і тил.
Отож відкиньмо страхи і сумніви, не панікуймо, бо такими ми будемо легкою здобиччю московської пропаганди. Припинімо ворогувати одне з одним у соцмережах, бо цим лише руйнуємо нашу єдність. Сповняймо свої обов’язки перед Українською державою, бо в разі поразки чужа держава розтрощить не лише наші мрії та життєві плани, а й саме наше існування. І нехай зрада чи ваганння союзників лише мобілізують нас і сповнюють героїчним завзяттям, як у ті перші дні самовідданого захисту Києва.
Україна вистоїть, якщо вона вистоїть у наших серцях!
