Роман Максимець, український ветеран, поділився в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News своїми враженнями від зустрічі з Папою Левом XIV та розповів про те, як підтримує інших військових, які зазнали поранення і потребують протезування. 

Після спілкування з Романом відчувається легкість на душі. Він не багатомовний, але його безпосередність у поєднанні з величезною силою волі і великодушністю не потребують багато слів. Після всього, що йому довелося пережити, його усмішка світиться незламністю й силою духу. Роман, як і багато інших українських військових, які пережили подібний досвід, нагадує, що справжня цінність життя – не в тому, як ми виглядаємо чи що про нас думають, а в умінні йти вперед, попри все. Він вільний від чужих оцінок – і своєю свободою дарує це відчуття всім, хто поруч.

«Мене звати Роман Максимець. Я народився у Львівській області», – розпочинає свою розповідь ветеран, який пішов на фронт у 2015, а в 2016 отримав поранення. «Після того, як в 2017 році мене виписали з госпіталю, то постійно на протезах, веде він далі. – Свого часу я проходив протезування в Італії, за новітніми технологіями. Але тепер протезують в Україні, тому що і в нас вже є технології і військовим ставлять сучасні протези».

Цими днями Роман побував у Римі, і в середу, 29 жовтня 2025 р., взяв участь в загальній аудієнції на площі Святого Петра у Ватикані. Наприкінці аудієнції Роман мав можливість особисто привітатися з Папою Левом і сказати йому кілька слів. «Я приїхав сюди, щоб зустрітися з Папою, і ще раз нагадати, щоб люди не забували, що в Україні йде війна», – поділився ветеран, додаючи, що він подякував Святішому Отцеві за підтримку України, особливо за зусилля Святого Престолу у справі звільнення полонених – як військових, так і цивільних – і повернення дітей в Україну.

Повертаючись до нашої розмови про поранення, наш співрозмовник зізнається, що «на початку завжди важко, але потім, з часом ти звикаєш до цього». Тепер Роман ділиться своїм досвідом з іншими військовими: «Я заїжджаю до військових, які мають поранення чи ампутації верхніх або нижніх кінцівок. І можу поділитись з ними своїм досвідом, бо після мого поранення пройшло вже дев'ять років, і вісім з половиною років я на протезах. У 2016 році було мало людей, які могли пояснити, як насправді все це відбувається».

Роман дає пораненим військовим практичні поради стосовно процесу протезування, а також допомагає підняти на дусі тих, хто ризикує впасти у відчай. «Після спілкування в них думка змінюється, – каже він із легкою посмішкою, без тіні самовихваляння. – Наприклад у 2023 році я їхав в Італію, і перед тим заїхав у Львівський військовий госпіталь. Там був хлопець молодий 24 чи 25 років, також в нього не було двох ніг, так як в мене. І він був у дуже пригніченому стані. Я з ним десь годину-півтори поспілкувався. Правда, я тоді трохи насварив його за те, що розкиснув, і сказав: “Як уже склалося життя — так і є”. І потім кажу: “Я їду в Італію, а через два тижні приїду, і заїду до тебе в гості”. Коли я потім заїхав до нього в гості, то він сам вже консультував інших».

Вдома на Романа чекають дружина і діти. Відповідаючи на запитання про те, що би він бажав для своїх дітей, він каже: «Насамперед, щоб були українцями, і щоб їм не довелося воювати. Тому що якщо ми не закінчимо цю війну, то будуть воювати наші діти, і хочеться, щоб не воювали вони. Все інше, я думаю, залежить від них».