Зруйнована сакральність. Влада і Костянтин Ліберови

Фотомитці Костянтин і Влада Ліберови, чиї світлини облетіли світ, змушуючи міжнародну спільноту дивитись в очі війні, поділилися своїми роздумами про сутність фотографії, мотивацію в умовах повномасштабного вторгнення та те, що є справді сакральним. До війни вони фіксували щастя ― весілля, історії кохання, портрети. Після 24 лютого 2022 року взяли до рук камеру, щоб фіксувати правду. Замість весільних суконь ― зруйновані будинки, замість поцілунків ― сльози на очах матерів. У кожному кадрі ― біль, спротив і надія.

Ці роздуми прозвучали під час виступу фотомитців на Ювілеї Молоді в Римі, де за сприяння Товариства свята Софія (Рим) та ректора Патріаршого прокатедрального собору Святої Софії отця Марка Семегена була представлена їхня фотовиставка «Зруйнована сакральність».

На питання Тараса Дзюбанського, який модерував панельну дискусію, про те, чому вони почали фотографувати, Костянтин Ліберов відповів:

― Думаю, це любов і якась тяга. Ти відчуваєш себе справжнім у моменті, коли береш камеру, обираєш якийсь один момент із життя, вирішуєш, як саме його показати, і зберігаєш його. Мабуть, найкраще у фотографії те, що ти буквально береш моменти й можеш передати відчуття від цього моменту. Іншими словами, я беру камеру й створюю своєю камерою портал у якийсь момент, який ви не бачили. І ви через мою камеру, через той портал, який я створив, можете відчути, що відбувалося тоді.

Влада Ліберова доповнила це, торкнувшись теми таланту, який вони визначають не як вроджену здатність, а як готовність приділяти справі, яку любиш, більше часу, ніж інші:

― У нас був такий жарт. Коли нас запитували, чи існує талант у фотографії, ми завжди казали — ні, що ми не віримо в талант. Хоча насправді, звісно, ми віримо — просто в нашому розумінні талант ― це знайти якусь справу, яку ти любиш настільки, що готовий приділяти їй більше часу, ніж інші люди, бо тобі подобається це робити.

Костянтин також підкреслив, що фотографія ― це не лише технічний процес:

― Наша любов, наш талант з Владою, те, що ви бачите зараз на стінах, ― це в першу чергу розуміння, як саме це показати. І це і є справжній талант у фотографії. Не те, як натиснути на кнопку чи яку камеру обрати, а саме бажання і вміння показувати, уміння обирати момент, коли саме це треба показати.

Модератор Тарас Дзюбанський запитав, що мотивує фотографів робити знімки під час війни.

Костянтин Ліберов зауважив, що їхній фокус не змінився, а лише змістився:

― Повертаючись до вашого питання, що є тією силою, яка змусила нас змінити свій фокус, я можу сказати: наш фокус не змінювався. Як і до повномасштабного вторгнення, ми любили брати якісь моменти, які відбуваються, — ті самі щирі почуття, про які ви сьогодні говорили. Зараз просто наш фокус трохи змістився з чогось доброго, світлого ― на те, що болить сьогодні у кожного з нас. Вважаю, що ми з Владою робимо щось, що допомагає виборювати підтримку для всієї нашої країни.

Влада Ліберова підкреслила важливість голосу українців:

— Я дивлюся на це набагато скромніше, ніж Костя. Насправді, наша робота абсолютно не порівнюється з роботою людей, які воюють. Власне, це і є мотивацією. Те, що на початку масштабного вторгнення голос українців був таким сильним і таким гучним у всьому світі, що зрушив ситуацію з мертвої точки. Можливість говорити з вами, можливість показувати світові ― це така сама можливість утримати голос українців у світі трохи довше.

Говорячи про назву виставки «Зруйнована сакральність» і визначення сакрального, Влада Ліберова дала однозначну відповідь:

― Це людське життя. І в цьому сенсі, мені здається, це найсакральніше, що існує у світі. Ми не можемо забирати людське життя. Людина не має права забирати життя іншої людини. Наше завдання ― вистояти. Герой України Давінчі, з яким ми були буквально в останні хвилини його життя, сказав: "якщо ти не хочеш жити в рабстві, треба боротися".

Обговорюючи етичну межу між документуванням трагедій та втручанням у чужий біль, Костянтин Ліберов наголосив:

― Ні, ми робимо це, тому що хочемо це робити. Бо без людяності виконувати нашу роботу абсолютно неможливо. Завжди потрібно залишатися людиною. Куди б не заходив і що б не фотографував, ти спершу людина. Тож спершу спілкуєшся, а лише потім виймаєш камеру.

Костянтин також навів приклад з маленькою Настею зі Соледару, якій вони допомогли евакуюватися, підкреслюючи, що особиста історія і людяність є ключовими:

― Завжди спершу дізнаєшся історію, пропускаєш її через себе, бо якщо не зробиш цього, не зможеш показати так, щоб це торкнулося душі.

Фотографи поділилися особистими переживаннями. Влада Ліберова зазначила, що війна посилила віру:

― Жити в країні, де триває така жорстока війна, без віри дуже важко. Я знаю багато людей, які втратили близьких. Ми з Костею теж втратили багато рідних. І віра ― це те, що дає надію. Ця надія дає силу всім українцям рухатися далі. Саме через війну ми прийшли до цього розуміння і прийняли його.

Гоіорячи про психологічне відновлення, Влада пояснила, що вони навчилися відпочивати, а також порівняла адаптацію до болю з «синдромом турнікета»:

― Постійно перебуваючи в атмосфері війни, живеш з думкою, що завтра теоретично можна не прокинутись. З часом це стає фоном, бо людина не може 24/7 відчувати той самий біль. Я точно знаю, що всі емоції нахлинуть потужно, коли війна закінчиться. Тоді моральне відновлення буде надзвичайно болісним.

На завершення, Костянтин і Влада дали поради молоді, яка прагне фотографувати:

― Абсолютно нікого не слухайте в питаннях фотографії. Не треба думати, що хтось інший знає, як вам фотографувати краще. Фотографуйте багато і робіть дуже багато помилок. Немає фотографа, який би не робив помилок, бо будь-яке навчання у творчій фотографії відбувається виключно через власні помилки.

Влада Ліберова підсумувала:

― Головне це практика. Це не боятись помилятись і робити те, що ви любите. Це головне.

Костянтин Ліберов висловив спільну мрію про першу фотографію після перемоги:

― Кожен фотограф мріє зараз познімати день перемоги, як він буде відбуватися... Мені дуже хотілося б робити такі зйомки в Києві та Харкові. Також хотілося б подивитися, як люди повертатимуться на звільнені території.

Влада Ліберова завершила оптимістичними словами:

― Сподіваюся, що ми всі доживемо до цього моменту. І нам буде що казати про цей період, і що згадати.

Підготувала Наталія Павлишин