Подорож Лізи до Іраку

Читай також

  • Досі переконані, що не можете змінити світ?
  • Що спільного між усікновенням голови Івана Христителя та кавунами, помідорами і капустою?
  • Стосунки з Богом – це зовсім не перелік приписів
    • Оціни

          Подорож Лізи до Іраку

          Ліза – молода лікарка з України. Вона розпочала працювати у STEP-IN в січні 2017 р. Їй було складно прийняти рішення поїхати до Іраку. Довелося кинути роботу, залишити рідну країну і попрямувати до невідомого. А тепер у STEP-IN ніхто вже й не може уявити собі ці п’ять місяців роботи проекту без нашої Лізи.

          Подорож Лізи до Іраку розпочалася того дня, коли вона вирішила вивчати медицину. Однак тоді вона й гадки не мала, що колись працюватиме лікарем в Іраці. А тепер вона відома місцевим мешканцям як „Лікар Ліза Поркурішке” [по-курдськи – кучеряве волосся].

          Read in English: Lisa’s Journey to Iraq

          Ж [Журналіст]: Чому Ви вирішили вивчати медицину?

          Л [Ліза]: Це було спонтанне рішення. Я ніколи не хотіла бути лікарем. Спершу вивчала право, але кинула. А далі, оскільки в мене був вільний рік, я розпочала відвідувати один медичний центр поблизу моєї церкви і навчилася робити фізіотерапію… По суті, я кинула право і не знала, що робитиму далі. Але тоді один священик сказав мені, що я можу вчитися на медика. Тоді жодних інших ідей в мене не було, тож я пішла. Молилася перед усіма іспитами у медичному училищі, адже мала лише місяць, щоб усе вивчити. І так я потрапила до цього навчального закладу.

          Ж: А коли вирішили поїхати до Іраку і що вплинуло на Ваше рішення приєднатися до STEP-IN?

          Л: Одна моя хороша товаришка вже працювала у цьому проекті півроку [це наш лікар Катя], тож вона зателефонувала мені і сказала, що їм потрібні лікарі і я повинна до них приєднатися. Катя розповіла мені, що тут [в іракській частині Курдистану] люди справді живуть у злиднях. У мене було багато сумнівів, але я хотіла відкривати для себе щось нове, або ж провести якийсь час у пошуках себе. Однак тоді тривав конфлікт на сході Україні, і я відчувала, що повинна поїхати і допомагати там. Водночас, проект [в Іраці] не виходив мені з голови, і я відчувала, що справді повинна туди поїхати. Розум казав мені, що я повинна залишитися і працювати у державній лікарні в Україні і що я не можу втікати від своїх обов’язків тут, удома. Зрештою, я просто помолилася і вирішила поїхати до Іраку. Так і сталося [посмішка].

          Ж: Ви — християнка, але в Іраці працювали з людьми різних віросповідань, наприклад, із мусульманами чи єзидами. Як воно?

          Л: Для мене спілкування із єзидами було найцікавішої частиною роботи. Я хотіла зрозуміти їхню культуру, побачити, наскільки вони від нас відрізняються і наскільки інший у них підхід до життя. Зрештою, побачила, що це — люди з такими ж проблемами і труднощами, як і в нас. І з такою ж гідністю. Окрім того, кілька разів бувало, що мої пацієнти чи колеги, які належать до іншого віросповідання, казали, що молитимуться за мене. Це дуже вдалий екуменічний зв’язок.

          Ж: А з погляду медицини?

          Л: Звісно, в деяких аспектах тут складніше. Іноді жінки-пацієнтки соромляться говорити про свої гінекологічні проблеми, бо їх перекладає мені чоловік. Ми намагаємося запевнити пацієнтів у тому, що інформація про них не вийде за межі кімнати. Та деколи вони просто не хочуть нічого розповідати. Тоді ми намагаємося залучити жінку-перекладача, але не завжди її можна знайти. Також, коли ми працюємо через перекладача, немає особистого контакту з пацієнтом. Іноді це зумовлює труднощі. Але в нас — прекрасні перекладачі, і вони чудово працюють.

          Ж: Яка найбільша відмінність у системі охорони здоров’я Іраку та України?

          Л: [Сміється] Антибіотики.

          Ж: Що Ви маєте на увазі?

          Л: Тут усі виписують антибіотики для лікування всіх хвороб. 70% лікарських приписів на ранніх стадіях лікування — це антибіотики. Також значна відмінність полягає у тому, що лікарі можуть прийняти майже сто пацієнтів до четвертої години дня, а я собі цього уявити не можу. Для мене це неможливо. Якщо я справді хочу допомогти пацієнтові і заглибитися в історію його хвороби, то я можу прийняти близько двадцяти пацієнтів.

          Ж: Західні ЗМІ переповнені статтями про біженців, які приїжджають до Європи, і про конфлікт на Близькому Сході. Гадаю, у Вас вже сформувалася певна думка щодо цього, коли Ви їхали до Іраку. Чи змінилася вона зараз?

          Л: Тепер я особисто знайома з людьми. Раніше це була фактично лише статистика, хоч як це прикро. Так, мене цікавила ця тема. Якраз велися дискусії щодо того, чи приймати біженців до Європи, чи ні. Завжди хотіла знати, які ці люди насправді. Але тут усе по-іншому. Я бачу, як багато людей страждає. Знаю деяких із них особисто і більше не сприймаю їх лише як статистичні одиниці. Коли більше занурений у це, то починаєш розуміти їхні історії, адже працюєш із ними щодня і вони розповідають про свої проблеми.

          Ж: Коли повернетеся до Європи, як будете ставитися до людей, яких часто називають економічними імігрантами?

          Л: Звісно, по-іншому. Звичайно, якби європейцям довелося жити в таких умовах, у таборах, після того, як вони залишили свої домівки, навіть без змінного одягу, то вони б зрозуміли, що причини тут далеко не економічні. Ці люди не прагнуть розкоші. А просто хочуть жити в надійному місці і не боятися, що когось із рідних можуть викрасти чи навіть убити. Звичайно, не можна сказати, що йдеться про них усіх, хтось, може, й економічний імігрант, але треба обережно підходити до таврування цих людей.

          Ж: Важко, мабуть, працювати в країні, яка настільки відрізняється від рідної. Що для Вас було найскладніше?

          Л: Емоційний компонент. Багато пацієнтів кажуть, що в них все гаразд, у них є ліки, але за цим усім стоїть їхній жахливий стан здоров’я. Для прикладу, одна жінка розповіла мені, що не може спати, бо ІДІЛ захопила її чоловіка і вона й гадки не має, де він зараз. Також, ми — лише первинна ланка допомоги, і я не можу надати їм ту вузькоспеціалізовану допомогу, якої вони потребують… [думає]. Коли я відвідала Карагош [християнське село на схід від Мосулу], в моїй свідомості наче щось перевернулося. У нас була літургія у церковці, яку там зруйнувала ІДІЛ, і під час служби нас навіть охороняли військові. Тоді я усвідомила, що в Україні я можу вільно ходити до церкви, і я не думаю — небезпечно там чи ні. Через кілька тижнів ми розпочали працювати в таборі Давудії. І там я зрозуміла, що робота в гуманітарному проекті — це не заради мене чи власного досвіду, який здобуваю під час роботи в Іраці. Я усвідомила, що Бог покликав мене до Іраку, щоб працювати там на благо людей. Мої погляди змінилися — від егоїстичного сприйняття до відчуття, що я тут не заради себе, а заради людей.

          Ж : Невдовзі Ви поїдете з Іраку. Який Ваш найкращий спогад звідси?

          Л: Спогадів багато. Та один із них — це курдські танці. Я пам’ятаю, як одного дня після роботи ми зупинилися на узбіччі, вийшли з машини і почали танцювати традиційні курдські танці. [сміється] І це сама команда STEP-IN.

          Ж: Чи змінило перебування в Іраці Ваше уявлення про світ?

          Л: Звісно, що так. Для мене це була точка неповернення, як ми називаємо її в Україні. Це той момент, коли ти вже не можеш бути такою, як колись. Це сталося, коли ми почали працювати в таборі Давудії. У нас справді була зовсім невеличка команда, та я бачила, що ми несемо зміни. І ми продовжуємо це робити. Можливо, команда невеличка, але важлива. А далі я зрозуміла, якби кожен якось допомагав гуманітарному проекту, то для багатьох людей життя суттєво би змінилося. Ми просто не бачимо цілісної картини життя людей тут. Так, ми дивимося про це в новинах, але воно не зовсім так. А є країни, де життя, можливо, навіть набагато гірше. Ти просто усвідомлюєш, що життя — не таке, яким ти його бачиш.

          Ж: Які у Вас плани на майбутнє?

          Л: Вдосконалюватися, щоб коли повернуся, працювала продуктивніше. [сміється]. Ну, якщо повернуся. Я ще не впевнена у цьому. Я б дуже цього хотіла, але не знаю, які у Бога плани.

          Ліза їде з Іраку наступного тижня. Дуже важко сказати їй „до побачення”. Особливо місцевим працівникам. Вони підготували для неї гарну прощальну вечірку, де вручили подарунки, які вибирали разом. Як вона сказала під час інтерв’ю: „Одна людина не може все змінити, але навіть невеличкі зміни є важливими”. Я певна, що праця Лізи у STEP-IN змінила чимало життів, і вся команда дуже вдячна їй за роботу тут, в Іраці.

          P. S. Якщо Ви також хотiли б досвiдчити роботу в гуманiтарному проектi, Ви лiкар з 2-рiчним стажем, маєте добрий рiвень англiйської та можете приїхати щонайменше на 3 мiсяцi, вам будут радi, оскiльки проект потребує зараз лiкарiв. Зі всіх питань щодо деталей роботи Ви можете писати Лiзi [email protected]

          Джерело: step-in-project

          Знайшов помилку? Допоможи виправити! Виділи фрагмент тексту та натисни Ctrl+Enter.

          Читай також

        • Досі переконані, що не можете змінити світ?
        • Що спільного між усікновенням голови Івана Христителя та кавунами, помідорами і капустою?
        • Стосунки з Богом – це зовсім не перелік приписів
          • Оціни

               

               

              Підпишись на новини

              Напиши відгук