У Львові вийшов друком щоденник духовної боротьби з невиліковною онконедугою покійного священика УГКЦ о. ВАСИЛЯ ПОТОЧНЯКА. У своїх записах священик ділиться думками і дає поради для тих, кого спіткало подібне горе.
З порад о. Поточняка:
Що НЕ ПОТРІБНО робити друзям і близьким хворого:
1. плакати, жаліти, співчувати, заживо хоронити;
2. увесь час говорити про хворобу і тих, що хворіли;
3. розказувати про свої хвороби, приблизно таке: «а у мене грижа…»
4. не говорити багато і не розпитувати: «А де будете? А що там є?»
Що ПОТРІБНО робити друзям і близьким хворого:
1. потрібно здорово і по-християнськи дивитися на хворобу:
2. підтримати на думці, що з цього виходять;
3. Бог — господар Життя;
4. запропонувати допомогу і контактувати (телефон, е-мейл, скайп) ненав’язливо, але бути готовим, щоб хворий виговорився;
5. під кінець — пожартувати;
З думок священика:
У неділю, 2 вересня 2012 р, я вирішив жити Життям. Не замикатись, не жалітись, не сумувати. А радіти, помагати, завершувати розмови, зустрічі у добрих взаєминах. Я сповідав і служив у Вишгороді. Так добре. Ніхто нічого не знає…
….Довго молюсь. Якось стає мені страшно за майбутнє. Чи витримаю у стіп Ісуса? Чи не зламаюсь у вірі? Чи буду до кінця світитись радістю і надією, передавати Божу силу і любов?.. Ще в цей понеділковий вечір відсилаю смс-ки до усіх знайомих (близько 30-ти). Такого змісту: «Хворий, їду за кордон на лікування… Прошу молитись…» Дві незрозумілі «підтримки» отримую в цей день від близьких: Одна: дзвонить і плаче… А це — страшніше за все. Так не можна. Я теж хотів плакати… Друга: запитує, куди їду. Теж недоречно…
…Все ж важливо не те, скільки ти живеш років, а те, як ти живеш. Якщо Господь вважає, що моє життя і період терпіння будуть вистачаючими задля спасіння моєї душі і заохоти до духовного життя ще когось, то хай так буде! На славу Божу!…
Під час молитви «З нами Бог, зрозумійте народи і поклоняйтеся, бо за нами Бог!» у Божому гробі мене якось просвітило світло невидиме. Здається, Боже світло. Віра і світло як найосновніші у моєму подальшому складанні жертви Богу. Тому прошу у Господа надалі сіяти миром, любов’ю, добротою, глибиною та вірою.
Кожне «Господи Ісусе Христе…» має велику вагу. Я це відчуваю щодня, щогодини, щохвилини. З ласки Божої я, здивований новим для мене покликанням, бажаю свідчити усім Вам велику Божу милість, яка зцілює тих, хто усю надію покладає на Нього. Навіть, коли і не дуже готувався до такого виду служіння.
Дорогенька жива Церкво! Останніх декілька днів, внаслідок поєднань хіміо — та радіотерапії, фізично мені стало трохи важкувато: майже цілковите загальне ослаблення організму зі своєрідними симптомами. Саме тому поручаю свої маленькі фізичні терпіннячка Божому часові спасіння. Також намагаюсь пережити «свій час» в Бозі дуже свідомо і подячно, преображаючи його на проповідь любові, прослави і вдячності
Чому Бог забирає мене ? У молитовній тиші я вдумувався в це питання (вкотре поставлене за останні два тижні). Моя остаточна відповідь — «Так треба». Саме тому молюсь тими днями за словами ап. Павла «молитвою і благанням з подякою»…
Щоденник можна придбати у магазині видавництва «Свічадо»
Підготувала Христина Кутнів
