Брат Андрій Олійник поєднав у собі багато сторін. З одного боку — це випускник Львівської політехніки, який опанував енергетику та системи керування, а з іншого – студент Львівської духовної семінарії Святого Духа. Ще за часів навчання в університеті Андрій був відомим у волонтерських колах своєю активною допомогою дітям-сиротам, однак нині він опікується духовним життя воїнів-строковиків при Центрі Душпастирювання військовослужбовців, який діє при семінарії. Чому іноді краще проміняти світський диплом на підрясник, про що військові та семінаристи спілкуються наодинці і за яких обставин футбольний матч може стати сходинкою до світу віри — спілкуємося.
Як поставилися Ваші друзі-студенти до рішення вступати до семінарії?
Звісно, вони були здивовані. Адже я вже міг йти працювати, а натомість обрав доволі складне і особливе навчання на священика. Поштовхом до цього стало спорудження храму у студентському містечку Політехніки. Там я зустрів душпастирів, які справді хотіли перебувати поруч з молоддю і з якими було цікаво спілкуватися на будь-які теми. Я довго молився, шукав Господньої волі. І в один момент, нізвідки, немов любов, до мене почали приходити думки про семінарію. Я вже не міг із ними боротися і сказав про це своєму духівнику. Таким чином відповів Богові “так”.
“З перших днів я почав ставитися до семінарії, як до дому”
Чи був контраст між університетом та семінарією?
Мені знадобилося декілька місяців, щоб звикнути. Бо в університеті життя переважно крутиться довкола лекцій після яких ти зазвичай можеш прийти до гуртожитку, чи додому і поринути у якийсь свій світ. У семінарії такого немає. Натомість тут є чіткий графік і рамки. Щоранку прокидаємося о 5:45, потім молитва, лекції, потім знову молитва, лекції і знову молитва. Дуже мало вільного часу. О 22-гій вже відбій. Але з перших днів я почав ставитися до семінарії, як до дому. Семінарія – це формаційний навчальний заклад. Якщо це є твоє, то тобі це подобається. Я не відчуваю себе обмеженим. Навпаки — навчання, спілкування, братська любов дають підстави для зростання.
Досі пам’ятаю, як бійці програли семінаристам футбольний матч і дуже здивувалися…
Душпастирювання військовослужбовців — це складніше, аніж волонтерська праця з дітьми-сиротами?
Коли я вперше пішов до військових, то дуже хвилювався. Але наша розмова з бійцями тривала дві години. І я побачив, що — це такі самі хлопці та запропонував наступного разу зіграти у футбол. Вони дуже здивувалися, адже спорт, у їхніх очах, не асоціювався із постаттю семінариста. Але наступного тижня бійці програли нам у матчі з рахунком “6:0”, досі це пам’ятаю. Ми ходимо до військових регулярно. Я закріплений за ремонтним батальйоном. Хлопцям цікаво поспілкуватися із семінаристами “наживо”. І вони дуже дивуються, коли ми разом, наприклад, піднімаємо гирі. Так намагаємося показати, що священики і семінаристи поруч з військовослужбовцями. Чи у храмі, чи у частині.
На які теми найчастіше спілкуєтеся із військовими?
Як і будь-якого молодого хлопця найбільше їх цікавлять стосунки. Хлопці в армії служать, дівчата на них чекають. Я завжди підкреслюю, що ми маємо формуватися лідерами, майбутніми чоловіками, тобто тими, хто буде вести свою сім’ю. А для цього вже зараз потрібно правильно провадити стосунки із нашими нареченими. Також часто запитують про Бога, потойбічний світ, особливо зараз, у часі війни. Ще цікавляться іншими релігіями. Ми готуємо бійців до Таїнств Сповіді, Покаяння та Причастя. Багато-хто з них взагалі вперше чують про сповідь. І чимало людей сповідаються вперше у житті, або вперше у житті приходять на літургію. Часто ми намагаємося запросити священика, або навіть відвезти хлопців на Службу Божу до Львова. Також організовуємо екскурсію містом.
На біблійні зустрічі щотижня приходив американець, який ні слова не розумів українською
Окрім військових частин, Ви досить часто буваєте у Чикаго…
Коли я ще був студентом Політеху, то відкрив американську візу. Тепер семінарійний ректорат дозволяє мені перебувати під час канікул у Америці. Там маю можливість душпастирської діяльності у храмі святого Йосифа Обручника у Чикаго. Це, мабуть, найчисельніша греко-католицька парафія у цьому місті. Там часто відбуваються біблійні зустрічі (які на канікулах веду я), також буде дитячий табір. Одного разу стався цікавий випадок. На біблійні бесіди щотижня приходив американець, який не знав жодного українського слова. Цей чоловік випадково зайшов до церкви, але так зацікавився, що став постійним учасником бесід. Згодом він знайшов добровільну “перекладачку”. Я чітко усвідомлюю, що хоч парафіяни України і Америки дещо відрізняються, Бог скрізь один.
Сучасний світ має дуже стрімкий ритм і дуже часто люди просто не мають часу, щоб подумати про духовне життя. Яким, на Ваш погляд, має бути сучасний священик?
Думаю, що священик ХХІ століття не повинен бути людиною, яка просто сидить у храмі і чекає, коли до нього прийдуть люди (за порадою, розмовою, і так далі). Сучасний священик має йти до людей, виходити за межі своєї парафії і власної зони комфорту.
Розмовляла: Оксана Бабенко
Фото з особистого архіву Андрія Олійника
Інтерв’ю підготоване у рамках Стипендіальної програми, яка діє при БО “Фундація Духовного Відродження” ЛА УГКЦ. Стипендіальна програма спрямована на підтримку студентів Львівської духовної семінарії Святого Духа, а також інших семінарій УГКЦ в Україні.
