Християнство без хреста?

Ми інколи хочемо бачити християнство передусім як релігію перемоги, сили, впливу, суспільного визнання. Нам подобається Христос, Який перемагає, зцілює, допомагає, відповідає на молитви. А набагато важче прийняти Христа, Який іде на Голготу. І ця спокуса проявляється дуже практично.

Ми можемо вибирати із заповідей ті, які нам зручно виконувати. Можемо називати себе християнами, але уникати ситуацій, у яких віра вимагає від нас конкретної жертви. Можемо молитися Богові, але водночас намагатися абсолютно все контролювати самостійно. Можемо довіряти Богові доти, доки Його воля збігається з нашою. А коли перестає збігатися — починаються запитання: «Чому Бог це допустив? Чому не втрутився? Чому не відповів на мою молитву? Чому мовчить?»

Особливо гостро ці питання звучать сьогодні, у час війни. Ми знаємо, що таке втрата. Знаємо, що таке страх і непевність. Знаємо, що таке молитися — і не бачити відповіді, якої очікували. Знаємо, що таке не розуміти Божої поведінки щодо нас, наших близьких, нашої країни. Але, можливо, саме тут і починається справжня довіра.

Бо легко довіряти Богові, коли все відбувається так, як ми собі запланували. Значно важче сказати: «Господи, я Тебе не розумію, але все одно залишаюся з Тобою». Можливо, це і є одна з форм зречення самого себе – відмовитися від претензії, що Бог мусить діяти за моїм сценарієм.

І ось Христос промовляє надзвичайно делікатні слова: «Коли хто хоче…» Він не примушує, не тягне силою, не позбавляє свободи. Він запрошує. Це пропозиція спільної дороги, спільної пригоди, спільного життя: «Коли хто хоче йти за Мною…»

Однак прийняти це запрошення означає зробити три конкретні кроки: зректися себе, взяти свій хрест і йти за Ним.

«Зректися себе» — це не заклик до знецінення себе. І тим більше не заклик до мазохізму чи ненависті до власного життя. Це заклик до віри.

Зректися себе — означає перестати ставити власне «я» в центр усього. Визнати, що я не все знаю; не все можу передбачити; не все можу контролювати. Не завжди розумію, чому Бог веде мене саме такою дорогою. Але можу Йому довіритися. Бо довіряю не невідомій силі. Довіряю Тому, Хто вже показав, наскільки я Йому дорогий.

«Взяти свій хрест». Ми дуже часто ототожнюємо хрест зі стражданням. Хвороба — мій хрест. Складні обставини — мій хрест. Важка людина поруч — мій хрест. Але Христос говорить про щось більше.

Хрест — це не просто біль. Не кожне страждання є хрестом, але кожна справжня любов має свій хрест. Бо любов завжди чогось коштує. Любити — означає інколи відмовитися від власного комфорту заради іншого. Від власних планів. Від бажання мати останнє слово. Від образи, яку так хочеться носити в собі. Від помсти. Від власного часу, грошей, спокою, амбіцій. Мати свій хрест — означає мати когось, заради кого я готовий щось віддати.

Саме тому Хрест Христовий є не прославленням страждання. Він є об’явленням любові.

І нарешті Христос каже: «Йди слідом за Мною». Це, мабуть, найважливіші слова. Христос уже пройшов дорогою страху. Він знає, що таке бути відкиненим. Знає, що таке страждання. Знає, що таке людська зрада. Знає навіть, що таке крикнути: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» Тому християнство — це не самотнє героїчне перенесення життєвих труднощів. Це дорога за Христом. Навіть тоді, коли нам здається, що Він далеко, що Він мовчить чи ми не розуміємо дороги, якою Він нас веде.

Бог продовжує бути вірним людині. Бог продовжує бути вірним кожному з нас. Бо саме такою є Його любов — любов, яка не перестає любити навіть тоді, коли проходить через хрест. 

Христос не обіцяє нам життя без хреста. Але Він обіцяє щось значно важливіше – ми не мусимо нести його самі.

Зображення: взято з інтернет-ресурсу "Pinterest".

Отець Іван Вихор