Кожна смерть несе в мені зміну: укріплює вірність, зобов’язує, – артилеристка Ірина Драгущак, випускниця УКУ

Читай також

  • Три прості способи, як пояснити друзям свою віру в Бога
  • #НазустрічРіздву. День 17. 1 грудня. Іти назустріч Христові, попри труднощі і не боячись помилок у дорозі
  • #НазустрічРіздву. День 15. 29 листопада. Запрошення усім своїм життям шукати Бога
        • Кожна смерть несе в мені зміну: укріплює вірність, зобов’язує, – артилеристка Ірина Драгущак, випускниця УКУ

          «У нашому артилерійському підрозділі  існує заборона на “ниття”. Коли я думаю, що втомилась – дивлюся на тих, кому в рази важче, – і ці безглузді думки минають… Чи маю я право занедбати те, за що вони поклали життя? Кожна смерть несе в мені зміну – укріплює мою вірність, зобов’язує… Ми присягали у молитвах і гімнах, у піснях і заповідях націоналіста, а тепер треба виконати все, що задекларували та записали у серці», – Ірина Драгущак.

          Ірина Драгущак 

          Ірині Драгущак 25 років. Вона артилеристка другого стрілецького батальйону імені Т. Бобанича «Хаммера» 67 омбр ДУК. Служить в одному підрозділі разом з батьком. Навіть мама приїжджала на Донбас, щоб побачитися з найріднішими. 

          Родом з Тернополя. Навчалась у Тернопільському національному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка на історичному факультеті за спеціальністю «Філософія». Згодом – в Українському католицькому університеті на магістерській програмі «Християнська педагогіка та організація дозвілля» Філософсько-богословського факультету.

          У цивільному житті до повномасштабного вторгнення росії, Ірина займалась організацією вишколів, таборів та змістовного дозвілля для дітей і молоді разом з НВР «Правий сектор», рухом вірних УГКЦ «Українська молодь – Христові» та Департаментом військового капеланства УГКЦ. Була адміністратором у Домі ветерана у Тернополі, який заснували її побратими.

          Про те, як Ірина потрапила в армію та що її мотивувало стати на захист України зі зброєю в руках – читайте у нашому короткому інтерв’ю.

          Ірино, яким ви пам’ятаєте 24-го лютого, день повномасштабного вторгнення? Які у вас були перші думки/емоції?

          Від грудня 2022 року ми посилено готувалися: пакували тривожні наплічники, купували форму, амуніцію, проводили вишколи з тактики, медицини і правил поведінки у надзвичайній ситуації для цивільних. Також готували місця евакуйованим сім’ям бійців ДУК ПС з прифронтових областей, а також організували волонтерський склад і шукали запаси пального. 

          Коли ми приходили до установ чи підприємців з такими запитами – на нас дивились як на ненормальних, а війна вже «дихала у спину», час збігав… 

          24-го лютого його не стало. Почався той один довгий день, який відчули вже усі. 

          Звечора 23-го ми з другом «Нордом» – командиром 6-ї резервної сотні Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор» останні виходили з Дому ветерана. Він озвучив повідомленням від командира ДУК: «Сьогодні». Крик і розпач всередині: «Господи, ми не готові. Ще один день, прошу. Ще хоч один день» – так звучали мої думки й емоції. Я все ж лягла спати тієї ночі, бо ж треба сили перед таким викликом. Близько 5-ї ранку мене розбудив телефонний дзвінок від «Норда»: «Ластівко, почалося. Обдзвонюй людей». 

          Церква УГКЦ у Краматорську. Батько Ірини служить зі нею в одному підрозділі. Мати приїхала на Донбас, щоб з ними зустрітися

          Від тієї години і до 12-ї дня до Дому ветерана у Тернополі сходились наші добровольці: досвідчені ДУКівці й нові. Люди приносили харчі, кошти, власник мілітарного магазину – форму і берці. В обід мої побратими виїхали на захист Києва. Я ж у наступні місяці разом з командою, що зібралась, займалась забезпеченням сотні, яка згодом стала 2-ю ротою Другого стрілецького батальйону ДУК. Також приймали та допомагали сім‘ї побратимів з південних та східних областей України. 

          Чому ви вирішили піти на фронт? Коли і як це сталося? 

          Час до часу разом із забезпеченням, що ми передавали для роти та батальйону, приїжджала і у підрозділ і я. Це були найкращі моменти весни та літа 2022 року: бачити побратимів живими, чути їхні бойові чи кумедні історії, час до часу брати участь у тренуваннях, організовувати гутірки. З весни ДУК став частиною Збройних Сил України, тож потреба у волонтерському забезпеченні зменшилась, а люди у батальйоні були потрібні. У серпні 2022 року я прийняла рішення остаточно, тож завершувала справи у Тернополі і готувала наплічник на виїзд. Скоро якраз рік, як у батальйоні [інтерв’ю записане 31 серпня 2023 р.]. 

          Великдень 2023 року в Слов’янську

          Які ваші обов’язки на фронті? 

          Моє завдання у підрозділі – корегування вогню. Зараз я в артилерійському взводі Другого стрілецького батальйону імені Т. Бобанича «Хаммера» 67 омбр ДУК. Наш батальйон має ім’я командира, авторитета і Героя України, а також нашого найдорожчого друга і брата, що загинув навесні 2022 року на Харківщині, прикриваючи відхід групи. 

          Взимку на тренуванні з гарматою М119

          Як зараз ви почуваєтеся, ваші побратими, посестри? 

          Пишаюся своїми побратимами, як артилеристами, так і піхотинцями. Вони щодня на дуже важкій ділянці фронту відбивають атаки ворога і не скиглять, не ниють, не скаржаться, а роблять вправно свою роботу, хоча це для усіх вже виснажливо. У нашому артилерійському підрозділі взагалі існує заборона на «ниття». Коли я думаю, що втомилась – дивлюся на тих, кому в рази важче, – і ці безглузді думки минають. 

          З побратимами, Бахмутський напрямок весна 2023 р.

          Що вас мотивує? 

          Щодня в молитві я згадую всіх своїх полеглих друзів і побратимів. Часто цього достатньо, щоб продовжувати. Чи маю я право занедбати те, за що вони поклали життя? Кожна смерть несе в мені зміну – укріплює мою вірність, зобов’язує… Ми присягали у молитвах і гімнах, у піснях і заповідях націоналіста, а тепер треба виконати все, що задекларували та записали у серці.

          Виконати до кінця все непросто, коли це не разовий відважний чин, а щоденна рутинна праця і боротьба. Але Українська повстанська армія у безпроглядних обставинах, переховуючись у криївках, воювали 9 років … а дехто відсидів роки ув’язнення за Україну, терпів катування і муки. То невже я не виконаю отого малого, що на мене покладено?! А якщо вузько в моменті, то ми, як артилерія, прикриваємо піхоту і це моя велика мотивація – треба не допустити ворога до наших бійців, бо там чийсь брат, тато, коханий – наші найкращі люди. 

          Моїм відкриттям є добрі люди, яких зустрічаю скрізь по Україні: люди, які в час мого перебування на Волині, Харківщині, Донбасі ставали мені сім’єю, в гостях, у яких почувалася, як вдома. А ще вони, мабуть, це прочитають, тому вам вітання та обійми! 

          На Київщині у кінці березня 2022 року

          Як кожен з нас зараз може долучитися до перемоги? 

          Бути в одній інформаційній бульбашці з нами – ми всі у війні, і від нас усіх залежить перемога. 

          Перемогти на фронті – це одне, а закріпити ті цінності, за які боролися – зовсім інше. Я завжди прошу приходити на похорон до захисників, а потім приходити на їхні могили. Показувати дітям ці могили, дізнаватися і розказувати про Героїв, пояснювати цінність синьо-жовтого і червоно-чорного прапорів, відвідувати поранених, підтримувати сім’ї загиблих, щоб їхній біль став нашим спільним. 

          Бути громадсько-активними. Пильнувати, щоб на нашій землі розвивалась українська нація, а не поширювались руйнівні наративи чи то москви, чи новітніх лівих ідеологій, що руйнують поняття сім’ї і родини. Звісно, ми своїм земним поглядом навіть близько не можемо оцінити силу молитви. Тільки Бог знає і діє. Тому – вірю, що щира молитва з любові – рятує і тримає в тонусі та в єдності наші серця. 

          Разом з спільнотою УМХ парафії Святого Духа в час відпустки у червні

          Чи відчуваєте підтримку спільноти УКУ в час війни? 

          На зв’язку з УКУ – онлайн, а якщо дуже практично – то, коли була на полігоні, приїжджала помитися у Колегіум. Ще одного разу мала Гутірку зі студентами, де куратором була моя подруга-УМХівка Оля Плюсквік (УМХ – Українська молодь – Христові). 

          Відчуваю підтримку Церкви: як своєї парафії, так і кожної спільноти скрізь по Україні, куди тільки не приїду. 

          Що б хотіли сказати зараз вашим одногрупникам/колегам? 

          Міцно триматися правди. Сіяти ту любов, якою вони багаті! Здається, на ній тримається світ! 

          Які плани після перемоги? 

          Важко планувати. Можна собі дозволити хіба про щось мріяти. Маю запрошення від друзів відвідати Рим і Уельво в Іспанії, де діє Українська Греко-Католицька Церква – то мрію про це. А якщо не про мандрівки, то хочу організовувати табори для діток на східних теренах України, продовжити працювати з ветеранським середовищем і працювати в галузі освіти – можливо, навчатися в аспірантурі та викладати філософію.

          Щонедільні Літургії в УГКЦ на Донеччині

          Розмовляла: Ірина Василик

          Фото надані Іриною Драгущак

          Джерело: УКУ

          Читай також

        • Три прості способи, як пояснити друзям свою віру в Бога
        • #НазустрічРіздву. День 17. 1 грудня. Іти назустріч Христові, попри труднощі і не боячись помилок у дорозі
        • #НазустрічРіздву. День 15. 29 листопада. Запрошення усім своїм життям шукати Бога
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 3 / 5. Vote count: 2

            No votes so far! Be the first to rate this post.