Святе Письмо з розважанням на 18 вересня

Гал. 3, 23 – 4, 5. «Нема юдея ані грека, нема невільника, ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі»

У людському житті маємо взаємини, які нас єднають: родинні, приятельські, за зацікавленнями. Нас часто єднає те, що знаємо одні одних, належимо до певної групи осіб, до певної нації. І так будуємо своє життя і спілкування, що, живучи у своєму християнському середовищі, інших людей, які поза цим середовищем, часто сприймаємо як чужих і неблизьких нам. Господь дає нам зрозуміти щось більше: всі ми є у Христі брати і сестри.

Кожна людина, яку я зустрічаю на своїй життєвій дорозі, мені є братом і сестрою, бо створена на образ того самого Отця. Всі ж ми, християни, промовляємо до Бога «Отче наш». Запитаймо себе, чи ми віримо в те, що промовляємо? Коли ж усвідомимо, що маємо спільного Отця, тоді лише почнемо будувати братерські взаємини між собою. Так, може інші особи цього не свідомі, однак я мав би своєю поставою і поведінкою це їм показати і засвідчити своїм життям. Жити і чинити так – не просто! Але найперше важливо усвідомити, що ми маємо спільного Отця, і лише тоді почнемо жити, крок за кроком, цією свідомістю. Бачимо на прикладі святих, що вони завжди старались обдаровувати кожну людину любов’ю, усіх приймали як своїх братів і сестер.

Від Марка святого Євангелія читáння.

Мр. 25 зач. 6, 30-45.

30. В той час aпостоли вернулися до Ісуса й розповіли йому про все, що робили й чого навчали. 31. Він їм каже:

– Ідіть самі одні осторонь, десь на самоту, і відпочиньте трохи.

Бо тих, що приходили й відходили, так було багато, що вони не мали часу навіть що перекусити. 32. І відплили вони човном у відлюдне місце самі одні. 33. Але їх бачили, як вони відпливали, і багато пізнали їх, і пішки збіглись туди з усіх міст, і випередили їх. 34. Вийшовши Ісус, побачив силу народу і змилосердився над ними, бо вони були немов вівці, що пастуха не мають. І він навчав їх чимало.

35. А коли була вже пізня година, приступили до нього його учні й кажуть:

36. – Місце самотнє тут, і час уже пізній. Відпусти їх, хай підуть в околишні слободи й села та куплять собі що їсти.

37. А він відповів їм:

– Дайте ви їм їсти.

Вони йому кажуть:

– Хіба піти нам та купити хліба за двісті динаріїв і дати їм їсти?

38. Він каже їм:

– Скільки хлібів маєте? Підіть і подивіться.

Довідавшись, вони кажуть:

– П'ять хлібів і дві риби.

39. І велів їм посадити всіх гуртками на зеленій траві. 40. І посідали гуртками по сотні та півсотні. 41. Узяв він п'ять хлібів і дві риби і, звівши очі на небо, благословив і розломив хліби, і став роздавати учням, щоб клали перед ними, і розділив дві риби між усіма. 42. І їли всі і наситилися. 43. І назбирали окрушин хліба повних дванадцять кошів та рештки риби. 44. Тих же, що їли, було п'ять тисяч чоловік.

45. Зараз же заставив учнів сідати в човен і плисти поперед нього на той бік до Витсаїди, поки він не відпустить народу.

Святої мучениці Софії і трьох її дочок: Віри, Надії й Любові Мр. 23 зач.; 6, 7-13.

Ісус «покликав дванадцятьох» – і це вже не просто слова. Це момент, коли від учнів очікується не тільки слухання, але й дія. Вперше Ісус не лише навчає їх, але посилає їх, як своїх представників, «по двох», на місію. Вони мають владу – не свою, а Його – над нечистими духами. 
Це важливе уточнення: вони не йдуть із власною силою, але як ті, кого уповноважив сам Христос.

Інструкції, які дає Ісус, сповнені радикалізму: не брати нічого, крім палиці, не мати запасу їжі, грошей чи навіть другої одежі. Ця простота – не романтична бідність, а спосіб цілковито покластися на Бога. Носити з собою мінімум означає: твоя надія не на речі, а на Того, Хто тебе послав. 
Це дорога служіння, де ти залежиш від гостинності тих, кому служиш, і готовий прийняти як прийняття, так і відмову.

Слова Ісуса про обтрушення пороху з ніг звучать суворо. Але тут не йдеться про образу. Це – знак: ми передали вам Добру Новину, і якщо ви її відкидаєте, відповідальність уже на вас. Це нагадування, що у вірі є свобода – як прийняти, так і відкинути.

Учні «вийшли і проповідували покаяння». Тобто, їхня місія не обмежувалась моральним закликом чи соціальним служінням. Вони несли людям можливість почати заново – з Богом. Вони виганяли бісів, зцілювали, намащували олією. Зцілення тіла і душі йшло разом. 

Місіонери не були просто вчителями, вони стали знаряддям Божої благодаті, живими свідками Божої присутності.

Цей уривок нагадує, що Церква – не лише місце, де ми отримуємо, але також спільнота тих, кого Ісус посилає на місію. Бути християнином – означає бути учнем, який колись почує: «Йди». Ми покликані свідчити і словами, і власною поставою: довірою, простотою, здатністю залишити те, що зайве, і покластися на Бога. Не з власною мудрістю чи впевненістю, але з довірою, що Христос дасть усе необхідне – як дав своїм учням.

У час війни, коли багато чого зруйновано – житло, плани, впевненість у завтрашньому дні – це слово набуває нового сенсу. Ми покликані бути учнями, що не тікають, а залишаються, що не замикаються в собі, а йдуть. Убогість, якої навчає Ісус, – це готовність довірити все Йому, навіть свою безпеку. Ісус не обіцяє комфорту, але каже: «Йди. Я буду з тобою». Навіть якщо тебе не приймуть – не зупиняйся. Навіть якщо буде важко – не складай рук. Бо через твою просту вірність діє Бог.

Чи я спрямовую мою працю, заняття, стосунки з іншими людьми на ширення Божого Царства? Чи я довіряю Ісусові навіть тоді, коли відчуваю брак ресурсів, сили чи відповіді від інших людей?

Слово благовісника