21 день без нарікань

Почнемо з неприємного: далеко не кожна звичка прищеплюється за визначений теорією 21 день.

Consuetudo est altera natura (Звичка — друга натура (Ціцерон)); і ми до певного віку вщент заповнюємо простір всередині і навколо себе якимись перевіреними практиками, послідовностями думок, моделями поведінки. Знайшовши насправді порожнє місце, незадіяну автоматизмом ділянку Я, – інновація, ймовірно, таки прийметься за 21 день в цей ґрунт і пустить маленькі корінчики, далі тільки доглядати і леліяти. Але якщо нова звичка покликана витіснити з нажитого місця попередню – отут робота передбачається ой яка: конкуренція, що вдієш!

Але на цьому негаразди закінчуються. Справа в тому, що у самовихованні важлива не тільки орієнтація на результат, як у більшості справ, але і на процес. І саме у процесі можна віднайти відповіді на свої питання, побачити нові грані непізнаного, зрозуміти важливе про себе, насолодитися смаком змін. Пережити досвід, який, якщо навіть не остаточно сформулює нову навичку, то стане платформою для чогось якісно кращого.

Все, теоретично-філософського вступу вдосталь.

Розповім історію про свій #21деньбезнарікань.

Спочатку здавалося, це на все життя. В сенсі, не нарікати неможливо, відтак 21 день – на все життя.

Потім були тривалі внутрішні діалоги на тему, що вважати наріканням і чого саме я хочу мисленнєво уникнути в цьому конкретному експерименті.

Потім тижні зо два постійно перший і другий день. І нарешті успішна хвиля – з тиждень вдалого рахунку. І знову перший, другий. І знову з тиждень…

Так от, це було півтора року тому, і зараз, ретроспективно, цікаво усвідомити уроки.

1. Щоб чогось досягнути, потрібно вміти собі вибачати. Без цього ніяк.
2. Більшість ситуацій, які дратують, насправді нічого не варті в хоч трохи тривалішій за один конкретний день перспективі. Наприклад, зараз реально не можу пригадати жодної проблеми, яка тоді спровокувала пересердя. Та й рік тому вже не змогла б.
3. Прекрасне і підступне середовище для розмноження нарікань – лінь. Пальцем в небо, але не менше 80 відсотків дрібниць, через які браслет із написом “21 день без нарікань” переодягається на інше зап’ястя, перестають існувати, як тільки тобі не лінь пройти пішки, якщо зламалася маршрутка; витерти зайвий раз підлогу, якщо дитина вирішила сама полити вазони; розміняти гроші, якщо в таксиста немає решти; сходити ще раз в магазин, якщо забув сірники; нагріти воду, коли в крані тільки холодна.
4. Не нарікати на себе – набагато важче, ніж не нарікати на інших.
5. Не нарікати на будильник – набагато важче, ніж не нарікати на себе. (З передсвідомим ще працювати і працювати, ага!)
6. “Святе місце порожнім не буває!” – звільнений від нарікань і марного негативу простір одразу заповнюється чимось іншим. Переважно цікавим і непідозрюваним.
7. Сум, жаль, злість, розпач та інша темна палітра – це, тим не менше, норма. Це такі ж кольори, задумані Творцем, як і веселка. Зрікатися їх повністю, боронити власні почуття, викорінювати щось за ознакою приналежності до негативу – проти природи. Тому якщо ви загубили каблучку, посварилися з другом, провалили іспит – “негігієнічно” намагатися штучно вимкнути печаль. Суть відмови від нарікань, натомість, – в спробі подивитися на ситуацію з позициї діяльності і змісту: Що я можу зробити, щоб це виправити? Чому я можу в цьому випадку навчитися? Для чого це дано?
8. Впевненість, що я краще знаю, що для мене краще (перепрошую!) – часто ілюзія.
9. Світ готовий нам подарувати набагато більше всього, ніж ми би самі в нього замовили.

Мій 21 день на практиці тривав півтора місяця. І закінчився завдяки тому, що я пробачила собі одну похибку рівно посередині дистанції на користь того, щоб взагалі добігти до фінішу.

Звичка не прищепилася. Сприйняття дійності не стало виключно безхмарним.

Але той досвід лишився зі мною гарним спогадом і дев’ятьма уроками, які я стараюся не забувати.

А ще приємним передчуттям того, що колись я повторю цей марафон з нового першого дня.