Майже роздуми про (не)втрачені можливості
Куди йдемо?
Який лишаєм слід?
Ліна Костенко
Не маючи провідника, не визначивши маршруту до пункту призначення (власне, із самим пунктом призначення теж не все зрозуміло), ми йдемо, щоб не стояти і не застоюватися. Але ж, як писав Льюїс Керрол, потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти хоча б удвічі швидше! І суть тут зовсім не в совковому «догнати і перегнати!», а в кількості докладених зусиль для досягнення мети. Очевидно, наших зусиль замало.
На жаль, приблизно так можна описати чи не все, що відбувається у нашій країні. Тому й можливості позитивних змін, як дерева за вікном поїзда: чи то ми від них тікаємо, чи то вони від нас…
З усім цим нарешті треба щось робити, робити разом. Загальновідомий факт, що лише маленька частина суспільства здатна змінити світ (тут йдеться не про можновладців, а про активних громадян, на жаль, а може й на щастя, це не тотожні поняття). Решта, зазвичай, критикує, дає «слушні» поради, скаржиться чи ігнорує. Тому й маємо поширену думку, що все в нас погано, що нічого не відбувається. Тому й чи не кожен другий українець сміливо звинувачує у своїх проблемах чужу активність, а не власну пасивність та інертність. Я не маю на меті поділити нас на «добрих» і «поганих», але цим перебільшенням прагну привернути вашу увагу до великих перешкод на шляху до здійснення української мрії. Бо скільки нагод розбудувати громадянське суспільство ми втратили, скільки можливостей використали несповна.
Спробуємо проаналізувати, що ж це за перешкоди.
Дарія Віконська (прикро, але незнана українська письменниця, літературо- й мистецтвознавиця) у своєму нарисі «Степ» так описує типового українця: «По кожному роздумуванні вона [людина] в уяві своїй бачить блаженні висліди своєї – поки що уявної – діяльности і спокійнісінько кладеться далі спочивати з почуванням сповненого обов’язку і вдоволена зі своїх знаменитих осягів». А й справді, всі ми любимо мріяти, але забуваємо перетворювати мрію в мету, а мету – в досягнення. Ми можемо багато говорити про щасливе майбутнє, захоплюватись чудовими ідеями, але нічого не робити для їх реалізації, наївно сподіваючись, що хтось зробить усе замість нас.
Періодично ми згадуємо, що все в наших руках, поспішно надолужуємо згаяне, але тоді проявляється ще одна наша характерна риса – невміння доводити справу до кінця. Запал діяти згасає, безнадія тліє. Бо ми ж не сподівалися, що буде важко, що буде відповідально, що вийде не з першого разу.
Крім того, величезною проблемою є наша дріб’язковість. Часто ми надаємо великого значення неістотному, дивимось на фрагменти замість того, щоб скласти пазл. Ми легко розмінюємо вагоме й важливе на дріб’язок щоденних турбот. І в результаті просто не маємо часу на справді суттєве. І не треба виправдовувати це ієрархією потреб і складними умовами життя. Тому завжди актуальним є застереження Ліни Костенко: «Не треба думати мізерно…».
Перелічені нами, а також ціла низка інших особливостей національного характеру щодня ставлять нас перед вибором: МОЄ чи НАШЕ, особисте чи громадське, егоїстичне чи альтруїстичне. Як гадаєте, що в пріоритеті?
І ця колізія припиниться лише тоді, коли кожен зрозуміє свою відповідальність за наше спільне майбутнє.
Ірина ВОЛОЩАК
Фото: businessweekly
